Звідти і почалися приколи. Таксист попросив нас пакуватися на заднє сидіння (з нами ще їхав тато Анни - до автобуса на роботу). Переднє сидіння виявилося зайнятє тітонькою, яку він відрекомендував як контролера. Звісно, ми прифігіли від щастя - викликати машину, і пакуватися з сумками, в зимових куртках на заднє сидіння, - я попросив показати посвідчення контролера, раз така справа. Ну і пішло поїхало - отак всю дорогу до вокзалу (добре хоч недалеко це) таксюга вперто доказував, що якби нас було 4-ро то він би нас 4-ох посадив нормально. Про наші права і їх обовязки він взагалі слухати не хотів, а потім в нього ще вибрикнувся лічильник який почав в онлайні рахувати гроші після того як ми зупинилися на кілька секунд... Висновок - ходити треба пішки, особливо коли недалеко і у вас є час про запас; спорити з шоферюгами - це те саме, що говорити до меблів - мабуть, як до телевізора - скільки не доводь свою правоту, а він буде говорити щось зовсім інше.
Потім був автобус. І кілька відкриттів. Перше - правила дорожнього руху в Україні насправді прикольні - і народ їх знає! Тільки є одне суттєве "але" - для засвоєння правил і їх виконання в нас має механізм дуже відчутного матеріального покарання. От ввели нові штрафи - і на світ (автоматично!) витягнули стільки гарних і добрих правил - як то заборона перевезення стоячих пасажирів - вірите чи ні, але шофер не взяв жодного стоячого! В результаті (так як всі сидячі мічця були зайняті) він навіть не заїжджав до Моршина чи Стрия, і до Львова ми приїхали за рекордні 1:45. Думаю, штрафи варто зробити ще раз в 10 вищими - такими, аби вони були більшими вартості машини (маю на увазі не дрібні штрафи як то не помітив знака, а на порушення, які робляться навмисне - їзда по тротуару, пяні за рулем, проїзд під червоний колір світлофора і т.д.), і оснастити міліцію достатніми технічними засобами аби перевести реєстрацію скоєння неправомірних дій в площину наглядного демонстрування самого факту на відео і аудіо, а не припирання з гаїшником було воно чи не було.
Потім автобус доганяло таксі - воно маячило, підрізало і т.д. - і це на дорозі, яку присипав сніг і прихопив мороз. Шофер довго ігнорував водія (ну все таки автобус проти жигульки), але потім зупинився на заправці. Виявляється, якийсь хлопчина вирішив не йти на вокзал (ну бо ліньки йому, очевидно, зайвих 200 метрів пройти), а зупинити автобус при виїзді з вокзалу, на кольці. І навіть квиток у хлопчини був, що створило в нього враження повної правоти - ну як його з квитком і не підберуть, хай навіть там і ніззя автобусам зупинятися (на вокзалі висить оголошення про те, що на площі транзитним автобусам зупинятися не можна, то стоянка для локальних маршруток). І що ви думаєте, - він закатав скандал! Як так, автобус поїхав і шофер не порахував, що немає всіх пасажирів з квитками, навіть зіслався на витяг з правил (який висить позаду шофера) - що типу треба шоферу його почитати, що там все написано, і що він має право... Ми чесно поржали. І уявили ситуацію як літак не злітає, бо нема пасажира, а потім він таки злітає, але сідає в Долині підібрати чувака, який вирішив, що там йому зручніше сідати... А автобус з вокзалу відправився з 5-ти хвилинним запізненням, до речі... Деколи пасажири навіть нагліші за шоферів, особливо якщо почали здобувати вищу освіту і їх навіть не вигнали після першого семестру -крила ростуть від власної самовпевненості і крутості.
А далі ми зіграли "рулетку" :). Перед нами сидів пацанчик, який невідривно вдивлявся в свій мобільний телефон. Це така сучасна хвороба - автобус трясе, а вони все одно витріщаються на мобільники, щось там клацають, лазять по менюшках, смсках, либляться і взагалі "живуть" телефоном. Ще в нас діти ходять вечорами самі з включеними на максимум мобільниками і слухають російську попсу. Не один раз виникало бажання стукнути і забрати телефон - в виховних цілях, звісно. Ну так от, пацанчик втикав в телефон втикав, а потім сховав його до кишені. Так як уже навіть в нас стомилися очі від блимання його телефону, то ми вирішили, що довго це щастя тривати не буде, і поставили що до найближчого перехрестя він не витримає. Звісно, то було ну надто вже близько, але до Стрия було їхати хвилин 10, і там то ми вже точно були впевнені без телефону йому не обійтися. І от ми підїжджаємо до Стрия, всі на стрьомі, пильнуємо пацанчика, ... уже буквально місто, ну все, програли... - аж тут пацанчик в кишеню, і до мобільника, ріднесенького ... бугага, і ми виграли!
А потім ми ще подумали, що стали дуже отруйні - роздивляємося навкола, помічаємо всі ці кривості і перекоси, висміюємо їх і іронізуємо. На що Анна резонно замітила, що я мабуть такий завжди і був, а вона уже від мене набралася. Не даремно кажуть "з ким поведешся від того наберешся", тільки чомусь завжди щось менш позитивне перебирається швидше :)
