Вибачайте всі мої друзі не програмісти, але ця фраза по роботі вартує, аби її виставити на блог.
Автор -Андрій К. (пост погоджено з ним):
"
Хай не всі напевно знають що якась зволоч перегнала Пилососника (Hoovers) в четверту вертикаль...
про відривання ніг то окреме питання ...
зараз я пересаджую того дятла на четверту вертикаль свого Надзвуковика (займе час) потім коли все зроблю поділюсь локальним пуперсоніком (щоб не паритись усім з деплойканням)
"
А ще сьогодні я морально сатисфікований, витяжка з листа:
"
Please take a look at the following email exchange by xxx and Roman L regarding multiple JIRA issue filings, that are very closely related, and linked together as one larger issue.
Quick Summary of the long emails below.
QA team failed all issues, feeling that each error is a separate bug in the product, and consequently provided the confrontational email exchange below...
xxx’s email message and tone is unacceptable given the nature of the issues in question, as well as our efforts in promoting a greater sense of teamwork, communication, and collaboration.
Issues that are this close in nature should be filed as a single issue, with the description or comment containing all information pertaining to each incorrect metric name. The amount of overhead in the creation, assignment, investigation, resolution, verification, and discussion of 7 additional issues is extremely large and highly inefficient.
These types of issue filings sparked my curiosity. After looking at the zzzz closed JIRA issues that were filed, 19.5% of those issues, yyy in total , did not require any type of code or document fix.
At an average of 2 hours in dev and QA time to file, investigate, triage, resolve, and verify --- the team wasted 454 hours during the release in just working with these issues.
454 hours = 2 people fulltime for nearly 1.5 months.
"
Круто, еге ж?
27 квітня, 2007
26 квітня, 2007
ПРО ЖИТТЯ
Нарешті весна повним ходом заполонила всі міста, містечка і села, одним словом - наш край :) і це безумовно радує душу. Та завжди трапляються виродки, які мало того, що самі не бачать нічого гарного і світлого в цьому житті, так ще й іншим заступають світло сонця, намагаючись довести щось, що нікому не потрібно і самоствердитись за рахунок інших, в більшості слабших за них людей. Так, в більшості випадків чоловіки самостверджуються за рахунок слабших, в міру природніх особливостей, жінок, начальники за рахунок своїх підлеглих, а невдахи - за рахунок людей, які просто не сміють їх ображати, бо не дозволяє виховання і внутрішній світ. Можливо, шановні читачі, Ви скажете, що настрій статті дещо не гармонує з погодою і описом весни, але скажу відверто - я стомилась від таких паразитів, які нічого собою не являючи виставляються перед іншими. Залишається відкрите питання - чому??? Не можу зрозуміти, яке задоволення приносить людям глумлення над іншими? Невже вони після того відчувають себе краще і причислюють цю ще одну, так звану "перемогу" до своїх трофеїв??? А знаєте, я б таких людей просто виключала з суспільства.
Цікаво, чому зараз так непопулярно бути добрим і щирим, і вдіноситись до людей так, як до близьких? Чому не модно допомагати іншим, уступати місце в громадському транспорті і просто посміхатись на вулиці до прохожих? Невже ми і справді живемо в епоху тиранів та самозакоханих, пихатих і просто огидних недолюдків?
Чому так важко часом виявити розуміння до інших? За чим ми женемось, куди спішимо, чого хочемо в цьому житті? Невже забута стара істина про те, що всі вчинки повертаються до нас бумерангом? Не вірю що хоч хтось на цій землі мріє про самотню старість, про зневажливе ставлення інших до себе і про життя без любові, бо це мабуть, найболючіші речі і найбільші старждання, які може стерпіти людина...
Суть статті - я обираю шлях відкритості і радості життя, я хочу щоб мої діти, які колись народяться не натикались на жорстокість, бездушність і черствість потвор, які вважають себе великими людьми, тому просто закликаю стати трішки добрішими. Невже це так важко хоч трішки подавити в собі своє его і своє я? Просто памятайте, що одна людина, самотня людина нічого не вартує в цьому житті, бо тоді у неї просто немає сенсу життя.
Цікаво, чому зараз так непопулярно бути добрим і щирим, і вдіноситись до людей так, як до близьких? Чому не модно допомагати іншим, уступати місце в громадському транспорті і просто посміхатись на вулиці до прохожих? Невже ми і справді живемо в епоху тиранів та самозакоханих, пихатих і просто огидних недолюдків?
Чому так важко часом виявити розуміння до інших? За чим ми женемось, куди спішимо, чого хочемо в цьому житті? Невже забута стара істина про те, що всі вчинки повертаються до нас бумерангом? Не вірю що хоч хтось на цій землі мріє про самотню старість, про зневажливе ставлення інших до себе і про життя без любові, бо це мабуть, найболючіші речі і найбільші старждання, які може стерпіти людина...
Суть статті - я обираю шлях відкритості і радості життя, я хочу щоб мої діти, які колись народяться не натикались на жорстокість, бездушність і черствість потвор, які вважають себе великими людьми, тому просто закликаю стати трішки добрішими. Невже це так важко хоч трішки подавити в собі своє его і своє я? Просто памятайте, що одна людина, самотня людина нічого не вартує в цьому житті, бо тоді у неї просто немає сенсу життя.
22 квітня, 2007
тиждень of Wild Hogs
Вітайте, нарешті release позаду, можна трішки збавити темп і наздогнати справи, які накопичилися за останній час. Тиждень видався багатий на різні події, окремі від роботи. Коротко про всі, рекомендую почитати про четвер нижче.
Вівторок – відвідини книжкового клубу. Як сказала Надя, я "записався в секту", поки не знайшов де би секта мене дурила, секта прислала кольоровий каталог, і я купив перших кілька книжок. Прочитаю – поділюся враженнями. Книжки не політичні, не освітні, а просто Читанина (з великого Ч), про яку гарно відізвалися в каталозі (читай гарно прорекламували). Почав з "Тринадцятої легенди" Діани Сетерфілд. Початок заінтригував, книжка видана українською мовою, що моментами все таки створює дискомфорт при читанні - деякі речення перечитую по 2 рази, аби зрозуміти, який зміст в нього вклали перекладачі. Деякі слова і звороти взяті напряму з тлумачних словників – в житті так можна висловитися тільки помилково :-). І все одно приємно читати на рідній мові.
Середа – курси водіння. Ми нарешті перейшли від теорії до практики, хоча практика поки що – тести. Все одно цікавіше, ніж просто читати правила. Правда тести, як завжди, не безгрішні, в них багато помилок і відвертих двозначностей чи недолугостей, які викладач визнає, але навряд чи вживе будь-яких заходів для корекції. Та й нашо йому то? Навчальний матеріал є, люди ходять, гроші платять – працюємо далі. Можемо гнати халяву (якщо чесно, то дуже часто саме так і є), і поки ніхто не жаліється (а ніхто не жаліється, бо мета одна – одержати права, і все рівно, чи це буде чесно, чи не чесно) нічого міняти не потрібно.
Четвер став, мабуть, самим яскравим днем тижня. Кіно за рахунок фірми – Wild Hogs (вони ж "Дикі кабани") принесло масу вражень і емоцій. Чесно, ми вийшли з того кіно з купою позитивних вражень, але були враження ще і до кіно. Прийшли завчасно (що в принципі нехарактерно саме для відвідування кінотеатру), за 20 хвилин до початку сеансу, зазначеного на квитку. Людей було небагато, пішли в кафе. Нічого хитрого не взяли (ціни в кафе в 2 рази більше "нормальних"), як тільки сіли за столик – вирішили глянути на квитки. Печатка "Кінопалац Львів" відізвалася дивною тривогою в серці Юри, і в моєму теж. Та ми ж не в тому кінотеатрі! Реакція була миттєва – підриваємося з-за столиків, ідемо на вихід, я вже набираю номер таксі, але … навколо стільки багато знайомих облич, невже весь Серв так само лоханувся? Ні, щось тут не те… Аналізуємо … доходимо висновку, що то просто печатка їх фірми з назвою, а фільм все таки тут. Червоніємо про себе, почуваємося трохи некомфортно, і вертаємося назад в кафе. Займаємо попередні позиції, і дуже вчасно, бо вже за кілька хвилин там нема де плюнути, народ нещадно вимітає все підряд :-).
Показ почався 20 по 9, тобто на 20 хвилин пізніше часу запрошення. Ну що ж, організатори з сторони СофтСерву явно перестаралися. Я розумію бажання зібрати всіх швидше, бо в нас на фірмі запізнення – це хроніка, аби потім ніхто не ходив і не заважав під час перегляду. Але це по меншій мірі не цивілізовано, і по-дитячому. 20 хвилин просто чекання вбиває добру частину позитивного настрою, а особливо - вдячність фірмі за організований захід.
А фільм був прикольний. Уже тепер можна сказати, що якби ми зрозуміли все, то там би було багато американського (не дуже інтелектуального) гумору. Але так як фільм був на англійській мові, то ми добрячу частину сленгових діалогів пропустили, зате гарно відреагували на всі кумедні моменти і мали змогу побачити гру акторів. Мені ніколи не подобався Траволта, а от тут я йому маю віддати належне – в оригіналі він взагалі дуже органічно сприймається, навіть в комедійній ролі. Приємно було побачити короткий ролик "СофтСерв" бажає приємного перегляду – на це публіка відреагувала дуже позитивно, ну і другий момент, який викликав справжню бурю емоцій і оплески залу – коли Geek (чокнутий) залицяється до дівчини-офіціантки, вона відповідає йому взаємністю, і він вирішує розказати про себе жахливу правду (по законах жанру): "I am not the one whom I'm looking to be. I'm not a bicker, I am… I am computer programmer" (текст модифіковано під варіант, який, на мою думку, краще передасть тим, хто фільму не бачив, про що там йдеться). Мабуть через цю фразу нас на кіно і привели :-). Якщо вам треба фільм для перегляду великою компанією для гарного настрою – дивіться цей.
Для фірми думаю це гарний піар хід, бо я не впізнаю облич уже, а саме на таких подіях можна роздивитися, пригледітися, і відчути корпоративний дух. Не за один раз, звісно. Люди намагалися бути ввічливі, але якоїсь особливої атмосфери одної команди на СофтСерві вже давно нема через надто нерозбірливу кадрову політику – швидкий відтік і притік кадрів, відсутність елементарної програми адаптації і влиття в колектив нових людей, абсолютно відсутньої комунікації між тімами на рівнях, відмінних від особистих контактів.
Ложка меду все одно була дуже смачна.
В п’ятницю ми знову ходили на курси, рішали тести, а потім ще прогулялися (хоч і дуже швидко) по вечірньому Львову. Зараз він якийсь особливо красивий. Площа біля ратуші – "це Європа", як сказала Анна. Є таке відчуття особливої атмосфери і якогось духу… Люди там ведуть себе не так, як за наступним ж поворотом. Центр зараз "вилизаний", чистий. Оригінально прикрашені дерева і вулиці – невже намітився прогресивний здвиг в цьому напрямку? Мені особисто хочеться зараз просто піти туди погуляти, там гарно!
Субота. Сьогодні ми тільки повернулися додому після вчорашніх курсів (не в буквальному розумінні, а додому – в Долину). Завдяки Петрику (нарешті він сьогодні заїхав в гості) у мене купа нових фільмів і музики!!! Завтра висплюся, і почну розгрібати. Встигли побувати на піцці, зараз по телевізору ідуть Танці-2, які не зачіпають так, як Танці-1, і я вирішив сумістити не дуже цікаве з корисним.
P.S. Зараз обдумую можливі зміни на цьому блозі, однозначно – треба почати писати не так багато, більш тематично, і збільшувати число читачів (чи активізувати поточних). Буду радий коментам чи пропозиціям.
Вівторок – відвідини книжкового клубу. Як сказала Надя, я "записався в секту", поки не знайшов де би секта мене дурила, секта прислала кольоровий каталог, і я купив перших кілька книжок. Прочитаю – поділюся враженнями. Книжки не політичні, не освітні, а просто Читанина (з великого Ч), про яку гарно відізвалися в каталозі (читай гарно прорекламували). Почав з "Тринадцятої легенди" Діани Сетерфілд. Початок заінтригував, книжка видана українською мовою, що моментами все таки створює дискомфорт при читанні - деякі речення перечитую по 2 рази, аби зрозуміти, який зміст в нього вклали перекладачі. Деякі слова і звороти взяті напряму з тлумачних словників – в житті так можна висловитися тільки помилково :-). І все одно приємно читати на рідній мові.
Середа – курси водіння. Ми нарешті перейшли від теорії до практики, хоча практика поки що – тести. Все одно цікавіше, ніж просто читати правила. Правда тести, як завжди, не безгрішні, в них багато помилок і відвертих двозначностей чи недолугостей, які викладач визнає, але навряд чи вживе будь-яких заходів для корекції. Та й нашо йому то? Навчальний матеріал є, люди ходять, гроші платять – працюємо далі. Можемо гнати халяву (якщо чесно, то дуже часто саме так і є), і поки ніхто не жаліється (а ніхто не жаліється, бо мета одна – одержати права, і все рівно, чи це буде чесно, чи не чесно) нічого міняти не потрібно.
Четвер став, мабуть, самим яскравим днем тижня. Кіно за рахунок фірми – Wild Hogs (вони ж "Дикі кабани") принесло масу вражень і емоцій. Чесно, ми вийшли з того кіно з купою позитивних вражень, але були враження ще і до кіно. Прийшли завчасно (що в принципі нехарактерно саме для відвідування кінотеатру), за 20 хвилин до початку сеансу, зазначеного на квитку. Людей було небагато, пішли в кафе. Нічого хитрого не взяли (ціни в кафе в 2 рази більше "нормальних"), як тільки сіли за столик – вирішили глянути на квитки. Печатка "Кінопалац Львів" відізвалася дивною тривогою в серці Юри, і в моєму теж. Та ми ж не в тому кінотеатрі! Реакція була миттєва – підриваємося з-за столиків, ідемо на вихід, я вже набираю номер таксі, але … навколо стільки багато знайомих облич, невже весь Серв так само лоханувся? Ні, щось тут не те… Аналізуємо … доходимо висновку, що то просто печатка їх фірми з назвою, а фільм все таки тут. Червоніємо про себе, почуваємося трохи некомфортно, і вертаємося назад в кафе. Займаємо попередні позиції, і дуже вчасно, бо вже за кілька хвилин там нема де плюнути, народ нещадно вимітає все підряд :-).
Показ почався 20 по 9, тобто на 20 хвилин пізніше часу запрошення. Ну що ж, організатори з сторони СофтСерву явно перестаралися. Я розумію бажання зібрати всіх швидше, бо в нас на фірмі запізнення – це хроніка, аби потім ніхто не ходив і не заважав під час перегляду. Але це по меншій мірі не цивілізовано, і по-дитячому. 20 хвилин просто чекання вбиває добру частину позитивного настрою, а особливо - вдячність фірмі за організований захід.
А фільм був прикольний. Уже тепер можна сказати, що якби ми зрозуміли все, то там би було багато американського (не дуже інтелектуального) гумору. Але так як фільм був на англійській мові, то ми добрячу частину сленгових діалогів пропустили, зате гарно відреагували на всі кумедні моменти і мали змогу побачити гру акторів. Мені ніколи не подобався Траволта, а от тут я йому маю віддати належне – в оригіналі він взагалі дуже органічно сприймається, навіть в комедійній ролі. Приємно було побачити короткий ролик "СофтСерв" бажає приємного перегляду – на це публіка відреагувала дуже позитивно, ну і другий момент, який викликав справжню бурю емоцій і оплески залу – коли Geek (чокнутий) залицяється до дівчини-офіціантки, вона відповідає йому взаємністю, і він вирішує розказати про себе жахливу правду (по законах жанру): "I am not the one whom I'm looking to be. I'm not a bicker, I am… I am computer programmer" (текст модифіковано під варіант, який, на мою думку, краще передасть тим, хто фільму не бачив, про що там йдеться). Мабуть через цю фразу нас на кіно і привели :-). Якщо вам треба фільм для перегляду великою компанією для гарного настрою – дивіться цей.
Для фірми думаю це гарний піар хід, бо я не впізнаю облич уже, а саме на таких подіях можна роздивитися, пригледітися, і відчути корпоративний дух. Не за один раз, звісно. Люди намагалися бути ввічливі, але якоїсь особливої атмосфери одної команди на СофтСерві вже давно нема через надто нерозбірливу кадрову політику – швидкий відтік і притік кадрів, відсутність елементарної програми адаптації і влиття в колектив нових людей, абсолютно відсутньої комунікації між тімами на рівнях, відмінних від особистих контактів.
Ложка меду все одно була дуже смачна.
В п’ятницю ми знову ходили на курси, рішали тести, а потім ще прогулялися (хоч і дуже швидко) по вечірньому Львову. Зараз він якийсь особливо красивий. Площа біля ратуші – "це Європа", як сказала Анна. Є таке відчуття особливої атмосфери і якогось духу… Люди там ведуть себе не так, як за наступним ж поворотом. Центр зараз "вилизаний", чистий. Оригінально прикрашені дерева і вулиці – невже намітився прогресивний здвиг в цьому напрямку? Мені особисто хочеться зараз просто піти туди погуляти, там гарно!
Субота. Сьогодні ми тільки повернулися додому після вчорашніх курсів (не в буквальному розумінні, а додому – в Долину). Завдяки Петрику (нарешті він сьогодні заїхав в гості) у мене купа нових фільмів і музики!!! Завтра висплюся, і почну розгрібати. Встигли побувати на піцці, зараз по телевізору ідуть Танці-2, які не зачіпають так, як Танці-1, і я вирішив сумістити не дуже цікаве з корисним.
P.S. Зараз обдумую можливі зміни на цьому блозі, однозначно – треба почати писати не так багато, більш тематично, і збільшувати число читачів (чи активізувати поточних). Буду радий коментам чи пропозиціям.
16 квітня, 2007
3 тижні однією історією
Вітання всім, хто заглянув на цей блог в пошуках новин про мене! Визнаю, їх давно не було, і сказати, що в цьому не моя вина не можу, виправдання – надмір роботи, і гарна погода, часу просто не вистачає писати, виправляюся зараз. Звіт за 3 останні тижні – нижче по тексту.
Якщо згрубша, то в нас на роботі зараз період, який називається словом реліз. Звучить нестрашно, але слово містке, я б сказав трудомістке, 2 останніх тижня в режимі посиленого трудового ривка, постійного пресингу часом і об’ємом роботи. Настрій відповідний – хочеться якнайшвидше то все пережити і забути. Був навіть випадок, коли довелося на Пасху роботу додому принести… Каюся, такі були обставини. Але не про це пісня. Робота – канва, яка має залишатися в межах самої роботи, тепер про цікаве.
Два тижні тому було 1 квітня. Гарний день, ще не дуже прогріте, але вже таке весняне повітря, і ми на першому цього року пікніку. В лісі ще не дуже зелено, але вже по весняному – там і сям повилазили квіточки: анемони, первоцвіт (в народі куряча сліпота :-) - з цією назвою пов’язано стільки кумедних дитячих історій, і забобон, що якщо потерти очі, то зір пропаде, в дитинстві вірилося, що то буде назавжди) і багато ноу нейм квіточок, просто дуже красивих.
Наше місце пікніка (на яке я вже повертаюся мабуть останніх років 10) здивувало – з трьох сторін звалилися досить таки великі дерева, і навіть пробратися по звичній стежці було доволі проблематично – гілки загороджували прохід. Але це, звісно, дуже тимчасово – дрова, які падають прямо під ноги – це мрія кожного, хто любить пікніки з великим вогнем. А так як ми без сосисок (як мінімум) на такі дійства не ходимо, то швиденько навели порядок (див. фото – обламані гілки, то вже наша робота – тепер на дерево можна натикати вампірів і інших недобрих людей :-) ).
І ще – на дереві було дуже класно сидіти
В лісі настільки сухо, що вогонь розгорівся з першого ж сірника. Дуже багато листя, дрібних гілок, які мали перегнити за зиму, але так і не згнили. Треба очікувати надміру всілякої мошкари цього літа, що не дуже прикольно, але все таки прийнятно, якщо брати до уваги, що зима пройшла не так обтяжливо, як зазвичай. З лісу повертатися не хотілося, але під вечір стало доволі холодно. Сосиски запеклися, з’їлися, хоча Річі (собака) їх не їв. Він взагалі нічого не їв, але постійно все випрошував. А коли добивався свого, то ніс його і на наших очах закопував. Далі все повторювалося спочатку :-). Коли ми їли зефір, він також його випрошував, я дав доволі таки великий кусок, він його закопав. А далі я йому маленькими кусочками згодував зефіру мабуть навіть більше, ніж з’їв сам. Отакий він загадковий собака.
Я думаю, Анні, Річі і мені пікнік дуже навіть сподобався. Ну і без головного атрибуту того дня – парочки безобідних жартів не обійшлося. Хай Анна не ображається, але рахунок був кілька нуль в мою користь :-). Як вона сама сказала, "вірить вона мені", хай так і буде. Батьків також не забув надурити, і навіть не банальним "спина біла", а що "на Брочкові іде дощ" (Брочків для ти хто не знає – неофіційні назва нової частини міста, на честь села, яке там було до того).
В понеділок на роботу ми не їхали – робили медичні довідки для водіння і регулярного медогляду. Це звичайно довга і весела історія, тільки гумор чорний, і дуже специфічний, лікарський. За один день медогляд просто неможливо пройти. Українська лікарня і економія (планування) часу це два несумісні питання. Все організовано таким чином, аби було якомога більше перепон, і в кінці кінців в пацієнта відбилося бажання лікуватися в лікарні чи контролювати стан свого здоров’я. Аналізи здавати потрібно зранку, забирати після обіду. Спробуйте знайти лікаря після обіду, аби ті аналізи прокоментував. Далі – краще. Наша медична система працює як канцелярія хаосу. В мою медичну картку була вклеєна картка іншого хлопчини (мабуть його бідолаху штормили, що нема його картки, бо шукати її всередині іншої мабуть не здогадалися, хм). Черги до лікарів – само собою жах (уявіть самі, ви ж свої), так само як і розклад їх роботи, організація прийомів і ставлення до відвідувачів лікарні. Можуть спокійно продовжити розмову про те "як пекти пляцки" в вашій присутності, даючи вам засумніватися в своїй присутності і видимості. Можуть влаштувати циркову програму. Про це окремо.
Ми, звісно, платили за скорочення і спрощення цієї процедури. Платили в кількох місцях, так сказати, на різних етапах. Так як ми були в цьому заінтересовані, не буду називати де як і кому. Це навіть прикольно, що такий лаз є, в рамках існуючої системи. Проблема в тому, що система мала би бути зовсім інша. Але не віриться, що в нас щось поміняється найближчим часом, тому виживаємо, як можемо :-). Самі проходили мінімум лікарів. Одного не можу не відмітити. Наш долинський нарколог, це псих. Настільки неврівноваженої, невихованої, безоглядної людини я не бачив уже давно. Почалося з того, що його не було на робочому місці уже з самого ранку, біля 10 години. Він всього-то працює до 2, а чекали ми на нього півгодини. Коли з’явився і ми до нього потрапили, розпочалося шоу. Він зразу перейшов до справи (професіонал!) – запитав, чи я знаю як надавати першу медичну допомогу. На що я просто посміхнувся (ну а яка мала бути моя перша реакція? Я мав почати розказувати про дихання рот в рот, чи про те, скільки раз і на скількох предметах нас цьому вчили в школі? Думаю його реакція би мало чим відрізнялася від тої, що відбувалася). Як він кричав! Кричав про те, що я мушу прийти на курси на 3 годину (за які, до речі, я заплатив 10 з копійками гривень). Кричав чому я не проходжу медогляд в Львові, якщо йду на курси там (по закону нарколога потрібно проходити по місцю реєстрації), і ще він кричав щось, що я навіть і не поняв, бо він кричав швидко, голосно, нерозбірливо і з піною :-). Йому повезло, що з нами був мій тато, і все швиденько розв’язалося, а інакше йому би довелося перевірити мій поганий характер на собі. Якщо почитаєте все написане вище, то думаю повірите, що я би пішов шляхом вимоги нового нарколога для нашого маленького міста. Правда, довелося би ще додатково з роботи відпрошуватися, що не в моїх інтересах. І, до речі, якщо я спланую стати наркоманом ( :-) ), то права я все одно буду мати, бо нарколог крім психічного стрес-тесту більше нічого не перевіряв. Як сказала Анна – "дарма, що сидить біля психіатра". Як потім виявилося, про його цікаву вдачу знає кожна людина, яка має водійські права в нашому місті :-), і всі якось миряться. Я в легкому шоку, та вже.
Кумедно було також давати взятку "за пришвидшення процедури", коли у кабінеті були присутні кілька персон. Всі інші (крім "винуватця свята") вдавали невимушену поведінку і незацікавленість процесом, дякую за розуміння. Етап ідейності, коли пробують вимахнутися і влаштувати вияснення стосунків з фразами "та як ви могли подумати чи зробити…" ми, здається, пройшли :-).
P.S. Описані вище факти взяток чи підкупу можуть бути плодом моєї творчої уяви і не можуть бути використані як доказ порушення закону. Я наполягаю на правдивості тільки одного епізоду – з наркологом.
Ще ми того дня їздили на цвинтар в Болехів. День пройшов так, що ввечері я ледве дотягнув до 10 вечора, і звалився спати. Додам, що за мед. довідками ще батьки ходили через кілька днів, і нарешті щастя прийшло :).
Тиждень роботи пропускаємо, правда на нього випало кілька важливих подій – Юрин день народження, дивіться дружній пост на plysyuk.blogspot.com, а також прощальний вечір з Андрієм, який покинув нас заради кар’єри в Івано-Франківську. Як одна, так і друга подія затягнулися, бо з гарними людьми легко і весело, цікаво проводити час. Проводи то і взагалі були до 3 ночі, сусіди стукали зверху, ми гарно повеселилися, особливо Юра, який того вечора був в центрі уваги. Чого – не розкажу, бо фотки показати не зможу :-). Питайтеся Юру, якщо цікаво. Прощальна стаття для Андрія попереду – незабаром від нас поїде і Юра, напишу вже обом :-(.
Переносимося на вихідні наступні. Великдень. Велике свято, яке наші американські колеги не святкують, перетворюючи в свято покупок тільки Різдво. Мені до них все одно, але планувати реліз на цей період конечно некрасиво з їх сторони. Та лишу їх в спокої, не мені за їх душі переживати, а моя душа ходила до церкви в суботу. Рівно через рік від часу минулих відвідин. Мені в церкві подобається. Там якось святково, там гарні фрески, старі ікони. Там запах ладану, і багато святково вдягнених людей, які поводяться тихіше, ніж на вулиці. Мені подобається ритуал посвячення Пасхи, і коли священик кропить людей водою. Це приємно, лоскітно, і весело. Одне спостереження цього року – дуже багато людей, і дуже помітно, що багато з них навіть віддалено не знайомі з християнськими обрядами. Окремі індивіди переходили церкву напоперек, навіть не перехрестившись по центру. Я їх не осуджую, просто відмічаю тенденцію. Люди ходять зараз до церкви, бо так роблять всі. А потім на виході обговорюють інших, як вони вдягнені і скільки грошей дали на церкву. Я сам випадково (проходячи повз) почув фрагмент розмови під самісінької церквою, на виході з воріт: "Хай простить мені Бог, але … " ( і далі факти, які точно доводять, яка ж велика безбожниця їх спільна знайома…) До духовності нам мабуть навіть дальше, ніж до заможності. Ходимо до церкви, не знаючи чого, виховуємо дітей так, що відбиваємо в них розуміння церкви, перетворюючи її на заклад, куди їх змушують ходити. Та ладно, кудись мене понесло.
Скажу чесно – Пасха в мене вдома пройшла не найкращим чином, але все вирішилося гарно, так вже сталося. Зате побачився з Петриком, погуляли втрьох (Петрик, Анна і я), поспілкувалися, погостилися в Анни – велике дякую через інтернет. В понеділок я ще раз попав до Анни в гості, погода була не така, аби поливатися. І хоч я дуже люблю це свято саме через його поливальну частину, але цього року не вийшло. Мабуть, вперше з дитинства, бо зазвичай і інших поливав, і сам додому сухий не приходив. Познайомився з частиною великої її родини, ще раз переконався як то розслабляє – спілкуватися з людьми, і не по роботі. Це дійсно приносить багато задоволення. А ввечері ще мав нагоду побачити похресницю, яка так виросла! Зараз в неї прийшов період встидливості, коли крім мами і тата ніхто не визнається за свого :-).
Люблю скорочені робочі тижні, але не люблю, коли вони такі напружені. І тим не менше, минулого тижня було багато веселих подій. З таких, що найбільше запам’яталися – переселення дівчат на квартиру, де раніше жили хлопці. Юра там і дотепер живе, так що зараз вони шведська сім’я, тимчасово. А ще їм в спадок дістався холодильник, повний зіпсованих продуктів, зокрема – морозилка, забита нехорошим (м’яко сказано) м’ясом. Холодильник на вихідних розморозився (хтось висмикнув з розетки вилку), і ця вся "краса" запахла. Неземним запахом. В вівторок ми боролися з м’ясом і іншими продуктами. Здавалося все позаду. В середу продовжували відмічати неприємний запах. Не такий сильний, але неприємний. В четвер вирішили діяти і відсунути холодильник. Ось тоді почався армагедон! :-). Коли я посунув холодильник, з під-нього витекла рідина (яд???) напівчервогого кольору, з запахом мегатонни несвіжих шкарпеток, правда не нервово-паралітичної, а кишково-вибухової дії. Під холодильником виявився замаскований ворогами піддон, в якому накопичився стратегічний запас вражаючої дії розталої "м’ясної" водички. В цьому випадку вода не була колискою життя, хоча чому, це була дійсно колиска життя, з нашим не сумісного :-). Ну ви зрозуміли, історія закінчилася щасливо, і тепер дівчата живуть в квартирі, де не пахне :-). В ході щасливого закінчення постраждали: коврик -1 штука, містер пропер (що розлився) – 1 штука, шкарпетки – 1 штука (2 штукою я в цю гидоту не став).
Вихідні поточні. Реліз (ну слава Богу), а я вдома. Бідний Юра віддувається, а я півдня прибирав в хаті. Таке давно забуте заняття. Сподобалося. Налазився під ліжками-кріслами (зарядка – те, що треба), наслухався любимої музики (Білик-Мадонна), погрівся під сонечком поки тріпав килимки і хідники. П-а-з-і-т-і-в, що ще скажеш. А потім ми гуляли по весняній Долині, і якщо в Львові все вже цвіте повним ходом, то в нас тільки починає – як завжди (в п’ятницю я це особливо добре відчув, коли приїхав додому, а тут такий дубак!). Тут я розказувати нічого не буду – просто дивіться фотки.
Якщо згрубша, то в нас на роботі зараз період, який називається словом реліз. Звучить нестрашно, але слово містке, я б сказав трудомістке, 2 останніх тижня в режимі посиленого трудового ривка, постійного пресингу часом і об’ємом роботи. Настрій відповідний – хочеться якнайшвидше то все пережити і забути. Був навіть випадок, коли довелося на Пасху роботу додому принести… Каюся, такі були обставини. Але не про це пісня. Робота – канва, яка має залишатися в межах самої роботи, тепер про цікаве.
Два тижні тому було 1 квітня. Гарний день, ще не дуже прогріте, але вже таке весняне повітря, і ми на першому цього року пікніку. В лісі ще не дуже зелено, але вже по весняному – там і сям повилазили квіточки: анемони, первоцвіт (в народі куряча сліпота :-) - з цією назвою пов’язано стільки кумедних дитячих історій, і забобон, що якщо потерти очі, то зір пропаде, в дитинстві вірилося, що то буде назавжди) і багато ноу нейм квіточок, просто дуже красивих.
Наше місце пікніка (на яке я вже повертаюся мабуть останніх років 10) здивувало – з трьох сторін звалилися досить таки великі дерева, і навіть пробратися по звичній стежці було доволі проблематично – гілки загороджували прохід. Але це, звісно, дуже тимчасово – дрова, які падають прямо під ноги – це мрія кожного, хто любить пікніки з великим вогнем. А так як ми без сосисок (як мінімум) на такі дійства не ходимо, то швиденько навели порядок (див. фото – обламані гілки, то вже наша робота – тепер на дерево можна натикати вампірів і інших недобрих людей :-) ).
І ще – на дереві було дуже класно сидіти
В лісі настільки сухо, що вогонь розгорівся з першого ж сірника. Дуже багато листя, дрібних гілок, які мали перегнити за зиму, але так і не згнили. Треба очікувати надміру всілякої мошкари цього літа, що не дуже прикольно, але все таки прийнятно, якщо брати до уваги, що зима пройшла не так обтяжливо, як зазвичай. З лісу повертатися не хотілося, але під вечір стало доволі холодно. Сосиски запеклися, з’їлися, хоча Річі (собака) їх не їв. Він взагалі нічого не їв, але постійно все випрошував. А коли добивався свого, то ніс його і на наших очах закопував. Далі все повторювалося спочатку :-). Коли ми їли зефір, він також його випрошував, я дав доволі таки великий кусок, він його закопав. А далі я йому маленькими кусочками згодував зефіру мабуть навіть більше, ніж з’їв сам. Отакий він загадковий собака.
Я думаю, Анні, Річі і мені пікнік дуже навіть сподобався. Ну і без головного атрибуту того дня – парочки безобідних жартів не обійшлося. Хай Анна не ображається, але рахунок був кілька нуль в мою користь :-). Як вона сама сказала, "вірить вона мені", хай так і буде. Батьків також не забув надурити, і навіть не банальним "спина біла", а що "на Брочкові іде дощ" (Брочків для ти хто не знає – неофіційні назва нової частини міста, на честь села, яке там було до того).
В понеділок на роботу ми не їхали – робили медичні довідки для водіння і регулярного медогляду. Це звичайно довга і весела історія, тільки гумор чорний, і дуже специфічний, лікарський. За один день медогляд просто неможливо пройти. Українська лікарня і економія (планування) часу це два несумісні питання. Все організовано таким чином, аби було якомога більше перепон, і в кінці кінців в пацієнта відбилося бажання лікуватися в лікарні чи контролювати стан свого здоров’я. Аналізи здавати потрібно зранку, забирати після обіду. Спробуйте знайти лікаря після обіду, аби ті аналізи прокоментував. Далі – краще. Наша медична система працює як канцелярія хаосу. В мою медичну картку була вклеєна картка іншого хлопчини (мабуть його бідолаху штормили, що нема його картки, бо шукати її всередині іншої мабуть не здогадалися, хм). Черги до лікарів – само собою жах (уявіть самі, ви ж свої), так само як і розклад їх роботи, організація прийомів і ставлення до відвідувачів лікарні. Можуть спокійно продовжити розмову про те "як пекти пляцки" в вашій присутності, даючи вам засумніватися в своїй присутності і видимості. Можуть влаштувати циркову програму. Про це окремо.
Ми, звісно, платили за скорочення і спрощення цієї процедури. Платили в кількох місцях, так сказати, на різних етапах. Так як ми були в цьому заінтересовані, не буду називати де як і кому. Це навіть прикольно, що такий лаз є, в рамках існуючої системи. Проблема в тому, що система мала би бути зовсім інша. Але не віриться, що в нас щось поміняється найближчим часом, тому виживаємо, як можемо :-). Самі проходили мінімум лікарів. Одного не можу не відмітити. Наш долинський нарколог, це псих. Настільки неврівноваженої, невихованої, безоглядної людини я не бачив уже давно. Почалося з того, що його не було на робочому місці уже з самого ранку, біля 10 години. Він всього-то працює до 2, а чекали ми на нього півгодини. Коли з’явився і ми до нього потрапили, розпочалося шоу. Він зразу перейшов до справи (професіонал!) – запитав, чи я знаю як надавати першу медичну допомогу. На що я просто посміхнувся (ну а яка мала бути моя перша реакція? Я мав почати розказувати про дихання рот в рот, чи про те, скільки раз і на скількох предметах нас цьому вчили в школі? Думаю його реакція би мало чим відрізнялася від тої, що відбувалася). Як він кричав! Кричав про те, що я мушу прийти на курси на 3 годину (за які, до речі, я заплатив 10 з копійками гривень). Кричав чому я не проходжу медогляд в Львові, якщо йду на курси там (по закону нарколога потрібно проходити по місцю реєстрації), і ще він кричав щось, що я навіть і не поняв, бо він кричав швидко, голосно, нерозбірливо і з піною :-). Йому повезло, що з нами був мій тато, і все швиденько розв’язалося, а інакше йому би довелося перевірити мій поганий характер на собі. Якщо почитаєте все написане вище, то думаю повірите, що я би пішов шляхом вимоги нового нарколога для нашого маленького міста. Правда, довелося би ще додатково з роботи відпрошуватися, що не в моїх інтересах. І, до речі, якщо я спланую стати наркоманом ( :-) ), то права я все одно буду мати, бо нарколог крім психічного стрес-тесту більше нічого не перевіряв. Як сказала Анна – "дарма, що сидить біля психіатра". Як потім виявилося, про його цікаву вдачу знає кожна людина, яка має водійські права в нашому місті :-), і всі якось миряться. Я в легкому шоку, та вже.
Кумедно було також давати взятку "за пришвидшення процедури", коли у кабінеті були присутні кілька персон. Всі інші (крім "винуватця свята") вдавали невимушену поведінку і незацікавленість процесом, дякую за розуміння. Етап ідейності, коли пробують вимахнутися і влаштувати вияснення стосунків з фразами "та як ви могли подумати чи зробити…" ми, здається, пройшли :-).
P.S. Описані вище факти взяток чи підкупу можуть бути плодом моєї творчої уяви і не можуть бути використані як доказ порушення закону. Я наполягаю на правдивості тільки одного епізоду – з наркологом.
Ще ми того дня їздили на цвинтар в Болехів. День пройшов так, що ввечері я ледве дотягнув до 10 вечора, і звалився спати. Додам, що за мед. довідками ще батьки ходили через кілька днів, і нарешті щастя прийшло :).
Тиждень роботи пропускаємо, правда на нього випало кілька важливих подій – Юрин день народження, дивіться дружній пост на plysyuk.blogspot.com, а також прощальний вечір з Андрієм, який покинув нас заради кар’єри в Івано-Франківську. Як одна, так і друга подія затягнулися, бо з гарними людьми легко і весело, цікаво проводити час. Проводи то і взагалі були до 3 ночі, сусіди стукали зверху, ми гарно повеселилися, особливо Юра, який того вечора був в центрі уваги. Чого – не розкажу, бо фотки показати не зможу :-). Питайтеся Юру, якщо цікаво. Прощальна стаття для Андрія попереду – незабаром від нас поїде і Юра, напишу вже обом :-(.
Переносимося на вихідні наступні. Великдень. Велике свято, яке наші американські колеги не святкують, перетворюючи в свято покупок тільки Різдво. Мені до них все одно, але планувати реліз на цей період конечно некрасиво з їх сторони. Та лишу їх в спокої, не мені за їх душі переживати, а моя душа ходила до церкви в суботу. Рівно через рік від часу минулих відвідин. Мені в церкві подобається. Там якось святково, там гарні фрески, старі ікони. Там запах ладану, і багато святково вдягнених людей, які поводяться тихіше, ніж на вулиці. Мені подобається ритуал посвячення Пасхи, і коли священик кропить людей водою. Це приємно, лоскітно, і весело. Одне спостереження цього року – дуже багато людей, і дуже помітно, що багато з них навіть віддалено не знайомі з християнськими обрядами. Окремі індивіди переходили церкву напоперек, навіть не перехрестившись по центру. Я їх не осуджую, просто відмічаю тенденцію. Люди ходять зараз до церкви, бо так роблять всі. А потім на виході обговорюють інших, як вони вдягнені і скільки грошей дали на церкву. Я сам випадково (проходячи повз) почув фрагмент розмови під самісінької церквою, на виході з воріт: "Хай простить мені Бог, але … " ( і далі факти, які точно доводять, яка ж велика безбожниця їх спільна знайома…) До духовності нам мабуть навіть дальше, ніж до заможності. Ходимо до церкви, не знаючи чого, виховуємо дітей так, що відбиваємо в них розуміння церкви, перетворюючи її на заклад, куди їх змушують ходити. Та ладно, кудись мене понесло.
Скажу чесно – Пасха в мене вдома пройшла не найкращим чином, але все вирішилося гарно, так вже сталося. Зате побачився з Петриком, погуляли втрьох (Петрик, Анна і я), поспілкувалися, погостилися в Анни – велике дякую через інтернет. В понеділок я ще раз попав до Анни в гості, погода була не така, аби поливатися. І хоч я дуже люблю це свято саме через його поливальну частину, але цього року не вийшло. Мабуть, вперше з дитинства, бо зазвичай і інших поливав, і сам додому сухий не приходив. Познайомився з частиною великої її родини, ще раз переконався як то розслабляє – спілкуватися з людьми, і не по роботі. Це дійсно приносить багато задоволення. А ввечері ще мав нагоду побачити похресницю, яка так виросла! Зараз в неї прийшов період встидливості, коли крім мами і тата ніхто не визнається за свого :-).
Люблю скорочені робочі тижні, але не люблю, коли вони такі напружені. І тим не менше, минулого тижня було багато веселих подій. З таких, що найбільше запам’яталися – переселення дівчат на квартиру, де раніше жили хлопці. Юра там і дотепер живе, так що зараз вони шведська сім’я, тимчасово. А ще їм в спадок дістався холодильник, повний зіпсованих продуктів, зокрема – морозилка, забита нехорошим (м’яко сказано) м’ясом. Холодильник на вихідних розморозився (хтось висмикнув з розетки вилку), і ця вся "краса" запахла. Неземним запахом. В вівторок ми боролися з м’ясом і іншими продуктами. Здавалося все позаду. В середу продовжували відмічати неприємний запах. Не такий сильний, але неприємний. В четвер вирішили діяти і відсунути холодильник. Ось тоді почався армагедон! :-). Коли я посунув холодильник, з під-нього витекла рідина (яд???) напівчервогого кольору, з запахом мегатонни несвіжих шкарпеток, правда не нервово-паралітичної, а кишково-вибухової дії. Під холодильником виявився замаскований ворогами піддон, в якому накопичився стратегічний запас вражаючої дії розталої "м’ясної" водички. В цьому випадку вода не була колискою життя, хоча чому, це була дійсно колиска життя, з нашим не сумісного :-). Ну ви зрозуміли, історія закінчилася щасливо, і тепер дівчата живуть в квартирі, де не пахне :-). В ході щасливого закінчення постраждали: коврик -1 штука, містер пропер (що розлився) – 1 штука, шкарпетки – 1 штука (2 штукою я в цю гидоту не став).
Вихідні поточні. Реліз (ну слава Богу), а я вдома. Бідний Юра віддувається, а я півдня прибирав в хаті. Таке давно забуте заняття. Сподобалося. Налазився під ліжками-кріслами (зарядка – те, що треба), наслухався любимої музики (Білик-Мадонна), погрівся під сонечком поки тріпав килимки і хідники. П-а-з-і-т-і-в, що ще скажеш. А потім ми гуляли по весняній Долині, і якщо в Львові все вже цвіте повним ходом, то в нас тільки починає – як завжди (в п’ятницю я це особливо добре відчув, коли приїхав додому, а тут такий дубак!). Тут я розказувати нічого не буду – просто дивіться фотки.
Хух, хто дочитав – щиро вдячний, сподіваюся ця вся писанина вас не втомила :-). Я не втомився писати, це були гарні дні, а весна тільки розпочалася!
Підписатися на:
Дописи (Atom)
