3 тижні однією історією

Вітання всім, хто заглянув на цей блог в пошуках новин про мене! Визнаю, їх давно не було, і сказати, що в цьому не моя вина не можу, виправдання – надмір роботи, і гарна погода, часу просто не вистачає писати, виправляюся зараз. Звіт за 3 останні тижні – нижче по тексту.
Якщо згрубша, то в нас на роботі зараз період, який називається словом реліз. Звучить нестрашно, але слово містке, я б сказав трудомістке, 2 останніх тижня в режимі посиленого трудового ривка, постійного пресингу часом і об’ємом роботи. Настрій відповідний – хочеться якнайшвидше то все пережити і забути. Був навіть випадок, коли довелося на Пасху роботу додому принести… Каюся, такі були обставини. Але не про це пісня. Робота – канва, яка має залишатися в межах самої роботи, тепер про цікаве.

Два тижні тому було 1 квітня. Гарний день, ще не дуже прогріте, але вже таке весняне повітря, і ми на першому цього року пікніку. В лісі ще не дуже зелено, але вже по весняному – там і сям повилазили квіточки: анемони, первоцвіт (в народі куряча сліпота :-) - з цією назвою пов’язано стільки кумедних дитячих історій, і забобон, що якщо потерти очі, то зір пропаде, в дитинстві вірилося, що то буде назавжди) і багато ноу нейм квіточок, просто дуже красивих.

Наше місце пікніка (на яке я вже повертаюся мабуть останніх років 10) здивувало – з трьох сторін звалилися досить таки великі дерева, і навіть пробратися по звичній стежці було доволі проблематично – гілки загороджували прохід. Але це, звісно, дуже тимчасово – дрова, які падають прямо під ноги – це мрія кожного, хто любить пікніки з великим вогнем. А так як ми без сосисок (як мінімум) на такі дійства не ходимо, то швиденько навели порядок (див. фото – обламані гілки, то вже наша робота – тепер на дерево можна натикати вампірів і інших недобрих людей :-) ).


І ще – на дереві було дуже класно сидіти


В лісі настільки сухо, що вогонь розгорівся з першого ж сірника. Дуже багато листя, дрібних гілок, які мали перегнити за зиму, але так і не згнили. Треба очікувати надміру всілякої мошкари цього літа, що не дуже прикольно, але все таки прийнятно, якщо брати до уваги, що зима пройшла не так обтяжливо, як зазвичай. З лісу повертатися не хотілося, але під вечір стало доволі холодно. Сосиски запеклися, з’їлися, хоча Річі (собака) їх не їв. Він взагалі нічого не їв, але постійно все випрошував. А коли добивався свого, то ніс його і на наших очах закопував. Далі все повторювалося спочатку :-). Коли ми їли зефір, він також його випрошував, я дав доволі таки великий кусок, він його закопав. А далі я йому маленькими кусочками згодував зефіру мабуть навіть більше, ніж з’їв сам. Отакий він загадковий собака.
Я думаю, Анні, Річі і мені пікнік дуже навіть сподобався. Ну і без головного атрибуту того дня – парочки безобідних жартів не обійшлося. Хай Анна не ображається, але рахунок був кілька нуль в мою користь :-). Як вона сама сказала, "вірить вона мені", хай так і буде. Батьків також не забув надурити, і навіть не банальним "спина біла", а що "на Брочкові іде дощ" (Брочків для ти хто не знає – неофіційні назва нової частини міста, на честь села, яке там було до того).

В понеділок на роботу ми не їхали – робили медичні довідки для водіння і регулярного медогляду. Це звичайно довга і весела історія, тільки гумор чорний, і дуже специфічний, лікарський. За один день медогляд просто неможливо пройти. Українська лікарня і економія (планування) часу це два несумісні питання. Все організовано таким чином, аби було якомога більше перепон, і в кінці кінців в пацієнта відбилося бажання лікуватися в лікарні чи контролювати стан свого здоров’я. Аналізи здавати потрібно зранку, забирати після обіду. Спробуйте знайти лікаря після обіду, аби ті аналізи прокоментував. Далі – краще. Наша медична система працює як канцелярія хаосу. В мою медичну картку була вклеєна картка іншого хлопчини (мабуть його бідолаху штормили, що нема його картки, бо шукати її всередині іншої мабуть не здогадалися, хм). Черги до лікарів – само собою жах (уявіть самі, ви ж свої), так само як і розклад їх роботи, організація прийомів і ставлення до відвідувачів лікарні. Можуть спокійно продовжити розмову про те "як пекти пляцки" в вашій присутності, даючи вам засумніватися в своїй присутності і видимості. Можуть влаштувати циркову програму. Про це окремо.
Ми, звісно, платили за скорочення і спрощення цієї процедури. Платили в кількох місцях, так сказати, на різних етапах. Так як ми були в цьому заінтересовані, не буду називати де як і кому. Це навіть прикольно, що такий лаз є, в рамках існуючої системи. Проблема в тому, що система мала би бути зовсім інша. Але не віриться, що в нас щось поміняється найближчим часом, тому виживаємо, як можемо :-). Самі проходили мінімум лікарів. Одного не можу не відмітити. Наш долинський нарколог, це псих. Настільки неврівноваженої, невихованої, безоглядної людини я не бачив уже давно. Почалося з того, що його не було на робочому місці уже з самого ранку, біля 10 години. Він всього-то працює до 2, а чекали ми на нього півгодини. Коли з’явився і ми до нього потрапили, розпочалося шоу. Він зразу перейшов до справи (професіонал!) – запитав, чи я знаю як надавати першу медичну допомогу. На що я просто посміхнувся (ну а яка мала бути моя перша реакція? Я мав почати розказувати про дихання рот в рот, чи про те, скільки раз і на скількох предметах нас цьому вчили в школі? Думаю його реакція би мало чим відрізнялася від тої, що відбувалася). Як він кричав! Кричав про те, що я мушу прийти на курси на 3 годину (за які, до речі, я заплатив 10 з копійками гривень). Кричав чому я не проходжу медогляд в Львові, якщо йду на курси там (по закону нарколога потрібно проходити по місцю реєстрації), і ще він кричав щось, що я навіть і не поняв, бо він кричав швидко, голосно, нерозбірливо і з піною :-). Йому повезло, що з нами був мій тато, і все швиденько розв’язалося, а інакше йому би довелося перевірити мій поганий характер на собі. Якщо почитаєте все написане вище, то думаю повірите, що я би пішов шляхом вимоги нового нарколога для нашого маленького міста. Правда, довелося би ще додатково з роботи відпрошуватися, що не в моїх інтересах. І, до речі, якщо я спланую стати наркоманом ( :-) ), то права я все одно буду мати, бо нарколог крім психічного стрес-тесту більше нічого не перевіряв. Як сказала Анна – "дарма, що сидить біля психіатра". Як потім виявилося, про його цікаву вдачу знає кожна людина, яка має водійські права в нашому місті :-), і всі якось миряться. Я в легкому шоку, та вже.
Кумедно було також давати взятку "за пришвидшення процедури", коли у кабінеті були присутні кілька персон. Всі інші (крім "винуватця свята") вдавали невимушену поведінку і незацікавленість процесом, дякую за розуміння. Етап ідейності, коли пробують вимахнутися і влаштувати вияснення стосунків з фразами "та як ви могли подумати чи зробити…" ми, здається, пройшли :-).

P.S. Описані вище факти взяток чи підкупу можуть бути плодом моєї творчої уяви і не можуть бути використані як доказ порушення закону. Я наполягаю на правдивості тільки одного епізоду – з наркологом.

Ще ми того дня їздили на цвинтар в Болехів. День пройшов так, що ввечері я ледве дотягнув до 10 вечора, і звалився спати. Додам, що за мед. довідками ще батьки ходили через кілька днів, і нарешті щастя прийшло :).

Тиждень роботи пропускаємо, правда на нього випало кілька важливих подій – Юрин день народження, дивіться дружній пост на plysyuk.blogspot.com, а також прощальний вечір з Андрієм, який покинув нас заради кар’єри в Івано-Франківську. Як одна, так і друга подія затягнулися, бо з гарними людьми легко і весело, цікаво проводити час. Проводи то і взагалі були до 3 ночі, сусіди стукали зверху, ми гарно повеселилися, особливо Юра, який того вечора був в центрі уваги. Чого – не розкажу, бо фотки показати не зможу :-). Питайтеся Юру, якщо цікаво. Прощальна стаття для Андрія попереду – незабаром від нас поїде і Юра, напишу вже обом :-(.

Переносимося на вихідні наступні. Великдень. Велике свято, яке наші американські колеги не святкують, перетворюючи в свято покупок тільки Різдво. Мені до них все одно, але планувати реліз на цей період конечно некрасиво з їх сторони. Та лишу їх в спокої, не мені за їх душі переживати, а моя душа ходила до церкви в суботу. Рівно через рік від часу минулих відвідин. Мені в церкві подобається. Там якось святково, там гарні фрески, старі ікони. Там запах ладану, і багато святково вдягнених людей, які поводяться тихіше, ніж на вулиці. Мені подобається ритуал посвячення Пасхи, і коли священик кропить людей водою. Це приємно, лоскітно, і весело. Одне спостереження цього року – дуже багато людей, і дуже помітно, що багато з них навіть віддалено не знайомі з християнськими обрядами. Окремі індивіди переходили церкву напоперек, навіть не перехрестившись по центру. Я їх не осуджую, просто відмічаю тенденцію. Люди ходять зараз до церкви, бо так роблять всі. А потім на виході обговорюють інших, як вони вдягнені і скільки грошей дали на церкву. Я сам випадково (проходячи повз) почув фрагмент розмови під самісінької церквою, на виході з воріт: "Хай простить мені Бог, але … " ( і далі факти, які точно доводять, яка ж велика безбожниця їх спільна знайома…) До духовності нам мабуть навіть дальше, ніж до заможності. Ходимо до церкви, не знаючи чого, виховуємо дітей так, що відбиваємо в них розуміння церкви, перетворюючи її на заклад, куди їх змушують ходити. Та ладно, кудись мене понесло.
Скажу чесно – Пасха в мене вдома пройшла не найкращим чином, але все вирішилося гарно, так вже сталося. Зате побачився з Петриком, погуляли втрьох (Петрик, Анна і я), поспілкувалися, погостилися в Анни – велике дякую через інтернет. В понеділок я ще раз попав до Анни в гості, погода була не така, аби поливатися. І хоч я дуже люблю це свято саме через його поливальну частину, але цього року не вийшло. Мабуть, вперше з дитинства, бо зазвичай і інших поливав, і сам додому сухий не приходив. Познайомився з частиною великої її родини, ще раз переконався як то розслабляє – спілкуватися з людьми, і не по роботі. Це дійсно приносить багато задоволення. А ввечері ще мав нагоду побачити похресницю, яка так виросла! Зараз в неї прийшов період встидливості, коли крім мами і тата ніхто не визнається за свого :-).

Люблю скорочені робочі тижні, але не люблю, коли вони такі напружені. І тим не менше, минулого тижня було багато веселих подій. З таких, що найбільше запам’яталися – переселення дівчат на квартиру, де раніше жили хлопці. Юра там і дотепер живе, так що зараз вони шведська сім’я, тимчасово. А ще їм в спадок дістався холодильник, повний зіпсованих продуктів, зокрема – морозилка, забита нехорошим (м’яко сказано) м’ясом. Холодильник на вихідних розморозився (хтось висмикнув з розетки вилку), і ця вся "краса" запахла. Неземним запахом. В вівторок ми боролися з м’ясом і іншими продуктами. Здавалося все позаду. В середу продовжували відмічати неприємний запах. Не такий сильний, але неприємний. В четвер вирішили діяти і відсунути холодильник. Ось тоді почався армагедон! :-). Коли я посунув холодильник, з під-нього витекла рідина (яд???) напівчервогого кольору, з запахом мегатонни несвіжих шкарпеток, правда не нервово-паралітичної, а кишково-вибухової дії. Під холодильником виявився замаскований ворогами піддон, в якому накопичився стратегічний запас вражаючої дії розталої "м’ясної" водички. В цьому випадку вода не була колискою життя, хоча чому, це була дійсно колиска життя, з нашим не сумісного :-). Ну ви зрозуміли, історія закінчилася щасливо, і тепер дівчата живуть в квартирі, де не пахне :-). В ході щасливого закінчення постраждали: коврик -1 штука, містер пропер (що розлився) – 1 штука, шкарпетки – 1 штука (2 штукою я в цю гидоту не став).

Вихідні поточні. Реліз (ну слава Богу), а я вдома. Бідний Юра віддувається, а я півдня прибирав в хаті. Таке давно забуте заняття. Сподобалося. Налазився під ліжками-кріслами (зарядка – те, що треба), наслухався любимої музики (Білик-Мадонна), погрівся під сонечком поки тріпав килимки і хідники. П-а-з-і-т-і-в, що ще скажеш. А потім ми гуляли по весняній Долині, і якщо в Львові все вже цвіте повним ходом, то в нас тільки починає – як завжди (в п’ятницю я це особливо добре відчув, коли приїхав додому, а тут такий дубак!). Тут я розказувати нічого не буду – просто дивіться фотки.

Хух, хто дочитав – щиро вдячний, сподіваюся ця вся писанина вас не втомила :-). Я не втомився писати, це були гарні дні, а весна тільки розпочалася!