У нас народилася донечка! І нам уже майже півтора місяця! Маємо багато про що розказати, і вже встигли багато чого навчитися разом - ми звикли до нового члена нашої тепер уже великої сімї, а донечка трохи підстосувалася під наш режим, і, звісно, сильно його змінила.
Частина 1. Як ми народжувалися.
На світ ми появлялися не дуже довго, зате довго планували свій прихід. Якось так склалося що всі родичі очікували, що це станеться відразу після різдвяних свят. Тому мама і тато налаштувалися на цей період, і кожні пробні пологи сприймали як справжні :) Звісно, нам це скоро надоїло, але останній місяць очікування був дуже важкий. Були і "кумедні" випадки про які запамятаємо на все життя. Звідки знати як це - народжувати, якщо ще не народжувала? - Правильно, нізвідки, хіба читати книжки і пробувати уявити як це. Після одного з чергових оглядів ми дізналися, що дитина уже на старті, і розпочалося відкриття матки. Лікарка сказала - ну це може бути від дня до тижня... Розмито, ніхто гарантій не дає. Вночі того дня, коли ходили на огляд, почалися фальшиві перейми, які були ну дуже схожі на справжні (як ми собі думали). І так як неприємні відчуття затягнулися аж на наступний день, то подзвонили до лікарки, яка порекомендувала приїхати, аби черговий лікар оглянув. От саме цього лікаря ми і не забудемо. Насправді придурки трапляються періодично, але щоб такі...
Самі пологи дійсно було нереально пропустити. Звечора ми сиділи святкували одруження І. і С. - так як ми на ньому присутні бути не могли. Анну почав щось живіт хапати, і ми ще пожартували що це вже мабуть дійсно пологи. Жарти жартами, а так воно і сталося. Навчені попереднім досвідом ми героїчно пробували заснути до 1:30 ночі, допоки не зрозуміли що все більш серйозно. Біль почав наростати швидко і періодично. І якщо книжки кажуть що в роддом потрібно їхати коли схватки мають частоту 5 хвилин і тривають близько хвилини, то ми приїхали коли вони траплялися майже кожних дві хвилини. Але нічого, встигли і таксі викликати, і почекати на нього, і з шофером пожартувати що нам "не дуже швидко". Шофер казав, що в нього різні випадки траплялися :)
Пологи це особлива істоорія. Скажу зразу ми дуже задоволені як все пройшло - лікарка, лікарня, ставлення, пологи... Ми були до них готові - йшли на сімейні пологи, відвідували курси в лікарні. Пройшло все десь приблизно так, як розказували на курсах. Правда часу їсти чи навіть подумати про їду не було (на курсах наголошували взяти їду чоловіку, бо він буде хотіти їсти і не зможе зосередитися на пологах). Чи то ми так швидко народили, чи то просто я такий, але дійсно зайнятися чоловіку на пологах є чим, і про їду думок не виникало.
Як виглядають самі пологи? - зовсім не як у фільмах. Пологи - це довгий процес з чіткими фазами. Відмінність перша - води в 90% випадках відходять уже на родильному столі, а не вдома. І процес родів займає від 6 до ... годин, індивідуально в кожному випадку. Ми прибули в лікарню в 2:30 ночі (хоч убийте,завжди знали що будемо родити вночі). До години 4-ої ми ще жартували, ходили туди сюди, і перечікували періоди, коли боліло сильніше. А потім лікарка сказала, що потрібно пробити навколоплідний міхур, бо він не тріскає і заважає швидкому перебігу родів. Далі карусель закрутилася сильніше. Перейми стали дуже дуже сильні, так що Анна забралася на родовий стіл, і тут уже і мені знайшлася робота - змочувати губи водою, подавати лікарці і акушерці що потрібно, бути поруч і допомагати потримати руку / ногу під час переймів (так, так, - саме потримати, є певні оптимальні пози, більш сприятливі для пологів, і самому в таку позу забратися не дуже легко).
Фаза перейм (спазматичні скорочення матки, які сприяють просуванню дитини по родових шляхах до виходу) тривала десь до години 5-ої. А потім почалися потуги. В теорії вони тривають десь близько години, в нас були майже дві. Потуги це коли всі зусилля спрямовані на виштовхування дитини, аби чудо нарешті відбулося. Анна трималася молодцем, хоча і побудила трохи роддом (як згодом виявилося палати, де мами потім живуть три дні з дітьми знаходилися далі по коридору, і туди дуже навіть добре усе чути). Не було у нас не можу, не хочу, і не стану, родили самі від початку і до кінця. Мушу сказати, що вкололи нам якийсь укольчик, і ми так і не знаємо що то було - нам сказали що препарат який трохи знімає родовий біль і одночасно стимулює пологи. Вроді навіть щось називали, але ми чесно не запамятали що. На тому медикаментозне втручання і закінчилося. Роди - процес однозначно болючий, але після нього виживають а за два тижні уже і не можуть згадати як це було :) (це я, звісно, жартую).
Зате народження доці забути неможливо. Зявляється таке неприроднього кольору синє створіння, та ще й як зявляється! Я мав змогу спостерігати за всім процесом вживу, тому виглядає це як поява трикутноголової істоти - кісточки на голові ще не зрослися, і аби легше вийти на зовні головка складається, таким чином спершу голівка у дитина далеко не кругла, хоча це дуже швидко проходить після народження. Так само як і приємний рожевий колір десь за хвилини 2 набувається. Вся ситуація на диво нереальна - щойно ще було так боляче, а тепер уже маленька істота плаче збоку, і її кладуть на животик, і вона вся така маленька і беззахисна, і це перше відчуття, що тепер ви - справжні батьки...
Ще одна з причин чому батько має бути на пологах - разом легше адаптуватися до зовсім незвичних умов. Відколи ми приїхали в лікарню все йшло по сценарію, який не повторювався раніше - передягнулися, залишили речі, пішли з кульками на роди в родзал, а там все закрутилося-поїхало... Чесно, ми тепер з посмішкою згадуємо про те, що серйозно збиралися послухати лікарів і взяти з собою на роди музику... Оце би потім я мав що додому забирати :). Нема часу на таке - це раз, і два - дуже важко передбачити як буде себе жінка поводити на пологах. Тому звідси і випливає головне застереження - якщо ви персона надміру чутлива, і не готові зрозуміти на емоційні сплески коханої людини, коли її болить, - то тоді вам мабуть на роди краще не ходити. Ми домовлялися наперед що я маю робити, аби бути корисним. Домовлялися, орієнтуючись на звичайні обставини - бути разом, тримати за руку, казати щось добре і ніжне. В реальності все виявилося зовсім не так :) (смайл, бо смішно згадувати). В Анни проснулася агресія, і вона хотіла щось поламати чи порвати. В якості поламати гарно підходило родильне ліжко - правда воно було залізне, тому багато шкоди йому не було. Зате страждали мати, яким воно оббите. А в ролі "порвати" мало не була моя футболка, з якою я вже був готовий попрощатися, але в останній момент відпросився :) Якось не хотілося розгулювати по роддомі з пошматованою футболкою.
Ми отримали 8 з 8 за шкалою когось там АПГАР (використовується для оцінки життєдіяльності дитини в перших кілька хвилин життя). А ще ми змусили абсолютно всіх (і нас в тому числі) видати вигук здивування, коли нас, зовсім маленьких на вигляд, зважили і поміряли - 4 кг 150 грам маси і 54 сантиметри росту! От така от дівчинка-богатир, хоча по результатах огляду ніхто не давав більше 3.5 кг, животик виглядав маленьким, і тільки мама і тато завжди дивувалися силі поштовхів, які виходили від мешканця живота :)
Далі донечку оглядали лікарі, поклали її, садисти, на спеціальний столик, з підігрівом, і сильно освітлений. А вона бідна так плакала. Я підійшов - дивлюся, ну щось тут не так. Взяв і поставив над її очами долоню. Вона моментально їх розплющила і заспокоїлася! Я аж не повірив, забрав долоню, і перевірив, що дитина знову плаче і закриває оченята. Отак і почався наш перший спільний досвід - ми ще не вміємо говорити, але вже дуже добре вміємо натякати на те, що нам не подобається.
На наступних 2 години нас залишили самих з дитиною. Обдзвонили батьків і друзів, розказали про свою новину. Малявка мирно посопувала у мами на животику, ми тішилися з перших спільних годин і заспокоювали батьків, які плакали і хвилювалися :). А далі - то вже інша історія - нашого першого дня. Ми народилися!
А так ми виглядали за кілька годин після народження, 17 лютого 2009 року
(далі буде...)
