Візит Тревора

Травневі свята завдяки візиту Тревора перетворилися на насичені подіями дні. Особливо 30 квітня (вівторок), коли ми встигли обходити всю Долину і об’їздити частину Долинського району :-). Судячи з усього (по тому, як мене сьогодні все болить) відпочинок вдався на славу, і враження в Тревора залишилися якнайкращі (судячи з його ж слів).

Для тих, хто не знає – Тревор співпрацює з нами з американської сторони, але головне, що він прикольний чувак і має українське коріння – бабуся його з Тернопільської області, дідусь з Буковини, або навпаки (не пам’ятаю). З ним я познайомився майже 2 роки тому в скайпі по роботі, але коли продивлявся відомості про нього, то знайшов лінк на персональний сайт, а там була купа української символіки, яка не залишила сумнівів, що людина має стосунок до України.

Зустрічали ми його в п’ятницю в львівському аеропорту. Ми з Анною залишилися на курси водіння, тому того дня в нас мав бути вечір-провід Юри. Так як літак запізнився на годину і прибув тільки в половині 10, то часу кудись їхати вже не було. Вирішити піти шляхом максимальної зручності для нас і всіх – запросили гстя до дівчат на квартиру. Заїхали в ВАМ, затарилися українськими нехімічними (я сподіваюся :) ) продуктами, гарно посиділи 2 годинки, а потім ще довго доїдали все те, що залишилося і проводили Юру :-). Тревор відразу став "своїм", поводиться він не як американець, а як канадо-українець, тому запрошення з моєї сторони приїхати в гості на вихідних не забарилося. Правда всі дружно сказали, що ентузіазму в його відповіді не почули, але мені здалося навпаки. А в неділю подзвонив Сергій, і сказав, що Тревор серйозно збирається приїхати. Ось і супер!

Про приготування особливо розказувати нема що, їх як таких і не було, просто ідея. Тревор везунчик – погода в понеділок видалася сонячною, хоча в неділю був дощ і холодно. А тут – просинаєшся зранку, світить сонце, вітру майже нема, - гарна погода для реалізації задуманого.

Спершу частина мус – екскурсія по місту. Обов’язкова історія про заснування міста, наші цікаві місцеві історії (як то громовідвідна вишка, на яку ми регулярно лазимо) і зовсім не обов’язкова, але, я сподіваюся, дуже цікава 2-ох годинна піша прогулянка. Долина то 5 пагорбів, приблизно однакової висоти, тому з кожного пагорба відкривається чудовий вид на інші. Раніше ми ходили дивитися на місто з одного пагорбу, тепер – на інший, неподалік від телевізійної вишки. Зараз особливо гарна пора – дерева цвітуть, трава такого яскраво зеленого кольору, якою вона буває тільки весною.

Долина межує з горами з південно-західної сторони. Гори в цю пору року – плями зеленого кольору різних відтінків. Молоде листя дає світло-зелений відтінок, ялини кольору темно-зеленого. Гребені гір накладаються один на одного, і на ближній краєвид новобудов, утворюючи картину життя за містом.

Я хотів пригостити Тревора квасом (зелена така рослинка кислуватого смаку), який, теоретично, мав би рости на тому полі, через яке ми верталися до міста, в великих кількостях. Спершу я довго і нудно не міг його знайти, а потім таки знайшов кілька листочків, правда зірвав на пробу якийсь несправжній і розжував :). Хто знає, що то гидота, співчувайте :). Вирішив гостей не травити :-), добре, що в рюкзаку був сік, інакше довелося би мені ще довго відчувати той гидкий присмак, зате протягом цілого дня мене на цю тему підколювали :-).

Один з пунктів місцевої гордості – наша піцерія, яку недавно показували по 1+1 в програмі "Смачна країна" (з Пономарьовим). Піцу там, крім того, що готують на дровах, так ще і на особливій воді, яку беруть з джерела на території піцерії . Вода горить, якщо її підпалити. Якби не бачив на свої очі по телевізору – ніколи би і не дізнався :). Піца дійсно добра, а ще – улюблений супчик – грибова юшка з пельменями. Подають його в глиняних глечиках, накритих кришечкою. І коли знімаєш кришку, то запах грибів і цибульки робить відчуття голоду самим сильним – до моменту з’їдання супчику :-).

Поїли – можна і далі собою потрясти. Велика подяка Петрику-Драйверу, який катав нас далі. Скелі Довбуша – ось куди ми направилися. Скали зараз просто фантастичні – там суцільний буковий ліс, і все листя салатового кольору, дуже приємне на дотик, і ще приємніше для очей. Почалося все з того, що нас прямо з машини витягнули кататися на конях. Я спершу не хотів, але потім згодився - ну вже так просили… В результаті опанував коня за 5 хвилин, мені сама спокійна кобилка попалася, і її не вели за повід. Тому я мав змогу їхати, куди собі сам хотів, так на одному повороті і зробив – всі поїхали прямо, а я направо :-). Загалом дуже сподобалося, навіть не зважаючи на те, що здерли з нас в 2 рази більше, ніж домовлялися – повезли на 10 метрів далі, ніж вони возять зазвичай :-) (гарна історія, погодьтеся), ну але настрій був гарний, і сваритися не хотілося. На коні кататися то прикол, при чому ноги відчували навіть після 10 хвилин їзди верхи. Бідні кавалеристи, тепер я вірю, що історії про їх криві ноги - то правда. Фотографії всі на фотоапараті Тревора, обов’язково вивішу, коли їх отримаю.

А далі ми перейшли до мета нашого приїзду. Це власне самі скелі. Є обов’язкова частина, куди піднімаються усі – то ми всі також туди забралися. Не буду багато розказувати – ту красу треба бачити своїми очима. Єдине доступне фото, яке в мене зараз є з обов’язкової частини – то фото Анни, тому дивіться її блог – вірю що ви знайдете її там незабаром.

А далі ми з Тревором подряпалися на необов’язкову частину, куди просто туристи уже не задивляються, і де треба і акуратно себе поводити, і на руках трохи підтягуватися. Моментами Тревор резонно казав, що це божевілля, але вилізли на вершину ми обидва. Тревора я називав королем гори (king of the rock в оригіналі), а сам потім зашпортався на землі, що він не забув підмітити :-).

Ще ми трохи поблукали навколо скель – в самих нижніх точках (в ярах) листя було по коліна. Відчуття було, ніби ми переносилися з весни в осінь. То тут то там альпіністи-початківці (часто просто діти) карабкалися на відверто вертикальні скали, викликаючи і подив, і захват, і тривогу. Хто був, знає про що я говорю.

Так непомітно пройшло ще 3 години, які забрали багато сил, і принесли так само багато емоцій. І ми просто не могли поїхати, не відвідавши колибу. Це якась така сама невід’ємна частина нашого національного колориту, як і вишивана сорочка (для мене). На Скелях колиби тепер в ряд на вибір, в першій взагалі не було відвідувачів, тому ми зупинилися на другій. Сюрпризи (приємні) розпочинаються уже на вході. Сама колиба – круглої форми, причому посередині підлога вистелена ялиновими гілками, а по центру – місце для костру, який зігріває все приміщення. В даху спеціально передбачено вентиляцію, колиба доволі висока, тому тяга гарна, і дим не розходиться по краях будівлі, а якщо присісти – то можна спокійно гріти руки, і не коптитися димом.

По краях зроблені ніші для відвідувачів – центральні розраховані на 8 чоловік (з 3 сторін) і 4 кутових для 4 людей. Одну з кутових ніш ми і зайняли – там затишно, хоч трохи і прохолодно, бо все таки тепло туди погано заходить. Але зате до вогню можна підійти погрітися коли тільки захочеться.

Не могли не пригостити Тревора дерунами з домашньої сметанкою (деруни були ням-ням, не можу нічого сказати), і шашликами. По тому як апетитно ми це змели можна сказати, що всім сподобалося. Випили ніби і немало, але якраз для настрою – особливо ніхто п’яним не був, хоча я би вже там і танцював – під гопци гопци українську музику. Вирішили поберегти силу на дискотеку ввечері.

По дорозі назад заїхали на міні-водопад – невід’ємна частина будь-якої мандрівки на Скелі. Не можу не відмітити позитивних зрушень в самій організації відпочинку на скелях. В’їзд тепер офіційно платний (7 гривень), і це правильно. Бо раніше він був заборонений, але все одно всі їздили, просто давали взятки, які осідали в кишенях "операторів мотузка через дорогу". Тепер же це офіційно реєструється квитанцією, попри дорогу з’явилися мішки для сміття (так-так, поки ще не урни – а саме мішки, але і то вже великий прогрес!)

А ще ми влаштували собі курси водіння. На п’яну голову їдеться просто супер! :-). Спершу їхала Анна, потім їхав я. Якщо рахувати, що я вже їхав 2-ий раз, то і успіхи в мене були кращі. Загалом я би сказав, що водії з нас вийдуть добрі. Уже вміємо стартувати, керувати, а я наразі розігнався до 3 передачі, сам їх переключав, успішно розминувся з зустрічної машиною і навіть проїхав попри пішоходів на своїй стороні :).

Поки вернулися додому сил вже не вистачало і на розмову :-), зробили 1,5 годинний перекур – закинули Тревора в готель, самі покантувалися в Анни дома. А далі – правильно, на дискотеку. Це взагалі прикол, коли ми прийшли, то ми були першими і єдиними 4 відвідувачами. Зовсім пуста дискотека, з нас навіть не взяли за вхід. Але далі люди помалу привалили, того ми навіть потанцювали. Кажучи ми я маю на увазі Анну і мене, Тревор і Драйв не танцювали, а просто пили пиво. Не знаю власне які враження залишилися в Тревора від цієї провінційної дискотеки (бо вона дійсно такою і є, причому навіть не найкращим екземпляром, ту, що була більш-менш пристойною, просто закрили), але я був радий попасти в 1 ночі додому і просто відрубатися. Подій було стільки, що вистачило би і на 2 дні.

Сьогодні пролітав сніг, і гарна погода помандрувала з Тревором далі. Я получив в презент гарне канадське кепі і значки, дико задоволений вихідними і інтернаціональним спілкуванням. Українське коріння в іноземцях то дуже по-рідному, особливо коли людина прикольна.