Зазолотилась осінь

Як часто ви зараз гуляєте? Просто, за руку, поруч з коханою людиною? Чи йдете поруч, і насолоджуєтеся прогулянкою, нетривкою тишою між вами, звуками міста, теплом осіннього ранку і одне одним? Таких моментів має бути більше в житті, але коли все складається саме в таку комбінацію, то дуже важко відірватися від коханої і піти на роботу, хочеться ще і ще йти і насолоджуватися чимось таким невимовним і простим.

Я не романтик, і не полюю за враженнями - просто намагаюся не пропустити того, що дарує життя. Кілька тижнів тому ми ходили в лікарню робити аналіз на альфа-фета-протеїн (гормон в крові матері що його виробляє дитятко), а в результаті в нас получився просто таки казковий ранок. Було тепло, як на ранок, сонечко заливало вулиці, які ще дихали нічною свіжістю, дерева тільки почали скидувати ранкову росу, а ми, простоявши недовгу чергу, вирішили прогулятися до центру пішки. Мабуть не має значення в якому місті це би трапилося... хоча, не буду стверджувати напевне... - для такого просто має скластися все разом, і може навіть Львів, який пізно прокидається, і такий незвично свіжий, також приклався до загальної атмосфери, але це було щось.

Ми йшли вниз дорогою, ловили промені сонця, дихали і насолоджувалися. Давно вже так сильно не хотілося не йти на роботу, забути про обов’язки і просто провести день ось так, гуляючи і спілкуючись. Зайшли поснідати в Пузату хату - і це також було незвично - снідати не вдома, встати так рано, і почуватися так добре. І нічого з цього не сталося би, якби поруч не було коханої людини, - рецепт простий...

А ще минулих вихідних в нас вдався осінній пікнік. За літо так і не випало нагоди вибратися до лісу, зате погода і обставини склалися цього разу. Пікнік на двох. Жарені "шпикачки", тепло вогню і рідної душі на малесенькій капі, поруч, між ялинок, сосон і ліщини. Вибиралися з лісу - вже темніло. Зате пропахлися димом, начерпалися гарного настрою і відпочили від міської метушні.