Історія (моя творчість)

- Як важко тягнути, ой. Але його треба притягнути, треба. Не буду мати що їсти зимою, а вона буде така довга, така холодна. Ой як я не хочу зими, бр-р. Буде так багато снігу, буде так важко. Ой. Треба швидше, швидше тягнути. Який же він важкий. Цей рік такий важкий. Не встигну, ой не встигну. Уже темніє, ой. Не може кинути його тут, ні, тільки не тут. О, уже близько, ну нарешті.

Покладу його в куточку, як гарно. Помилуюся трохи. А може все таки вистачить мені на зиму? Які ж вони гарні, ой! Яка я все таки молодець, так гарно попрацювала сьогодні. А-ах. Іду спати, чи то не йти, а лягти тут, біля мого скарбу? А то ще вкраде хтось, і що я буду їсти зимою? Так і зроблю, лягаю тут, біля мого скарбу. Ой, як же все таки тут добре.

- Знову білка буде спати біля горіхів. Вона уже зовсім бідака з глузду зійшла, у-у. Бігає цілий день, збирає свої горіхи, вони вже у дупло не влазять, а вона їх тягне і тягне. І говорить до себе вже який день. І все одне й те саме, у-у. От дурна істота, у-у. Тобі не здається, що вона дурна? І взагалі в нас нема нормальних сусідів. Всі істоти ніби подуріли, всі якісь такі ненормальні, у-у. Нема нікого, з ким би просто можна було поговорити. У всіх проблеми, всі їх на тебе так і пробують повішати, у-у.

Я би так з задоволенням зараз поспала, а треба буде летіти їсти пошукати. Чи може ти сьогодні полетиш сам? У-у. Добре, лети сам. А я буду трохи спати. А то та білка весь день так товчеться, нема від неї спокою. Треба буде пожалітися лісовому керівництву, у-у. Але там також самі ідіоти. Як я стомилася, чого навколо нас такі бездарності, ти мені не скажеш?

От ти зараз, мовчиш. У-у. Киваєш мені головою. От чого ти мене так не любиш? От де всі твої почуття, де увага до мене? Коли останній раз ти мені приносив щось смачненького? Мене вбиває ця буденність, я не можу так жити. Мені треба розвиватися, у-у. А ти сидиш, тобі добре, ти нічого не хочеш робити. У-у. І де правда, чого я маю так мучитися? Скажи ж щось?

І не треба робити з мене винної, я тебе прошу, у-у. Я тут мучуся, я нікому не зобов’язувалася все життя працювати, берегти дім, у-у. Ти мене чуєш? Що, вже зібрався? Ну і лети, у-у. У-у.

- А-ах, запах волі! Яка гарна ніч, як гарно просто вирватися. І чому життя стає схожим на кошмар моментами? Чому вона така сварлива? У-у. Колись вона була чарівною молодою совою, і з нею було так цікаво полювати ввечері. Ми стільки часу проводили разом, і було завжди цікаво. А тепер нас поборола буденність. Вона справді жахлива штука. У-у, обідно.

Далі часу думати про погане в нашого героя – звичайної української сови, уже не було. Як завжди віддавшись вільному польоту, він спостерігав красу свого рідного краю, свого лісу, свого озера. Це як завжди було неперевершено і заворожувало, поглинало і змушувало забути про все на світі. Звичайно, сова не може завмерти в польоті і насолоджуватися видом зверху, проте в неї є велика перевага – сидячи на гілочці дерева вона може добре розгледіти все, що відбувається знизу. Ба, більше, не тільки розгледіти, але й розчути, вникнути в суть розмови лісових мешканців і отримати стільки інформації! Так і мудрішає сова, вчиться цінувати життя, відчувати його зміст і шукати мету. І не шкода їй того дня, що вона буде спати – все одно вночі життя інакше. Вночі не так багато істот активно живуть, проте вони зовсім інші, ніж нічні. В них значно більше змісту і значно менше дрібної повсякденної метушні. Є тут і представники нічних хижаків, які нічим не відрізняються від денних. У них – промисел, боротьба за існування. Але скільки митців прокидається вночі, скільки розмов про вищі матерії ведеться! Від абсолютно безглуздих, як от тріскотіння двох жаб, які розказують усі плітки про лісові події – так, так, не сороки, а жаби, вони постачають новинами всіх навколишніх мешканців озера, які імпровізують, поширюють плітки, коли в них є час. Слід відмітити, що більша частина просто не має на це часу – вона ніколи про таке і не задумується. Просто живе, віддається своїм інстинктам. Зате друга половина компенсує це з надлишком, і сові є що послухати ввечері.

Сьогодні щось явно було не так в лісі. Все було не так з самого початку. Перша фраза насторожила нашого героя. Невідома подія, невідомий обєкт, дивна істота і неймовірні плітки ширилися лісом. Спершу це виявилося на полюванні – було так важко знайти здобич, вся їда кудись поділася, поховалася. Звичайно, ніщо не встоїть проти досвіду старої сови, проте це було не просто, далеко не просто. А тепер, коли можна було розслабитися і відпочити, було незвично відчути це – атмосферу великої події, неординарної події, яка тривожила нічний ліс і змушувала його тремтіти. В повітрі відчувалася загадковість. Вечір був просто фантастичний – великий повний місяць, тепло і зоряно. Ніщо не мало завадати качці повеси своїх діток на урок плавання, а тепер вони стояли змучені на берегу, і просто вслухалися в тишу. Яка починала нагадувати густу, непроникну темінь, вона згущалася і починала давити. Усі розмови стихали, ніхто не наважувався говорити. Та це тривало недовго – можливо долі секунди, ніхто не міг нічого би потім про це сказати. Всі почули звук. Звук людської ходи, і всі були вражені – звідки тут людина, чому такі незвичні, мякі кроки...

- Що це таке? Що за місцевісь? Так мені і треба, знайшов те, що шукав. Хотів попасти на край світу, от і потрапив. Що за планета?

І страх починав гризти його душу. Було так сміливо, так відчайдушно і так цікаво покинути те все,скористатися своїм правом доступу до крайніх точок Всесвіту, помандрувати куди очі дивляться, а потім порушити закон, вийти в густе середовище і загубитися в ньому. Він зумів відімкнути системи блокування, недаремно він був гордістю своєї країни, свого університету і свого батька. Він був зіркою, але не для неї. Вона не хотіла підкоритися, вона не хотіла прийняти його, його, самого його!!! І ніхто не міг допомогти йому в цьому! Він вперше зіткнувся з такою проблемою, він не міг досягнути своєї цілі. І це не була випадкова невдача, це не була просто випадковість. Ні, випадковістю могла бути одна відмова, одне непорозуміння. А тут була стіна. Тут була розумна людина, яка його не сприймала, не покорялася перед ним, не боготворила його, не хотіла його перспектив. І він бився об цю стіну, ранив себе, і не міг зробити там пробоїни. Він відчув себе безсилим. Безсилим і абсолютно безпорадним в такій ситуації. Він подумав про самогубство. Але це було не для нього – розумна людина ніколи не вибере такого варіанту, поки буде можливість боротися. Але сили на боротьбу в нього зараз не було. І не було бажання вести звичний образ життя. Воно скінчилося для нього. Скінчилося не абсолютно – він просто побачив себе зі сторони. Усе для нього було метою. Він звик досягати поставленого, а тут... Він більше не хотів йти до цієї мети. Він навіть почав задумуватися чи дійсно вона так багато значила для нього, чи це вже був просто приступ, від безсилля досягнути бажаного. І все більше він переконувався в останньому. Спершу було захоплення, але воно не знайшло грунту для свого існування. Воно було зруйновано дуже швидко – все таки вона так рішуче відкинула його увагу. А для розумної людини цього досить, щоб розчаруватися і знайти пояснення, знайти розуміння і переконати себе в хибності вчинків. Розумна людина не дасть собі страждати. Але розуміючи це, яке бажання було в нього продовжувати цю гру з самим собою? Усі очікували від нього чогось, і він просто зобовязаний був їм УСІМ. А чому він зобовязаний? І так прийшло рішення. Прийшло рішення кинутися на зустріч тому, що так хвилювало його. Знайти те, у що він так хотів вірити, заглянути в густу атмосферу.

І ось він тут, і страх гризе його душу. Тримайся, тримайся. І ... що це? Він відчув такий знайомий лоскіт. Його телепатичні відчуття ожили! З ним хочуть поспілкуватися? Це не можливо! Проте він не відчував контакту, він просто відчував потоки енергії, відчував напруженість, відчував інтерес – він відчував так багато всього. Ніхто його не блокував, ніхто нічого не приховував! Він не вірив собі, він довго не міг настроїтися на сприйняття чогось конкретного в цій суміші почуттів. Їх було так багато, вони були такі різні і такі привабливі. Це було море, бурхливий океан, і він шаленів від цієї енергії. Що це? Невже це реально. Він спробував зосередитися. Зрозуміло було, що форма розуму сильно відмінна, він зрозумів (все таки гордість країни), що це еволюційно незакінчена форма життя, проте вона просто вражала його. Він вислідив джерело сигналу.

Чудернацька, просто дуже красива істота дивилася на нього з не менш чудернацької рослини з твердим високим стовбуром, покритим темно коричневою – майже чорною міцною шкурою. Ну і красива ця рослина. При всіх його здібностях виділити образ з цього розкішного зеленого крона було не так і легко. А очі! Ці очі просто випромінювали, заворожували і чарували. Вони задавали питання, і він, піддавшись цій провокації, спробував відповісти. І за мить отримав відповідь! Він встановив контакт.

Телепатичне спілкування відбувалося повільно – гальмував його співрозмовник, він при цьому видавав ще й абсолютно відчутний фізичний сигнал. Звичайно, чужинець не міг сприймати той, фізичний сигнал, він не був для нього сприйнятним, він був сигналом густої атмосфери. Але спілкування велося, воно заворожувало його, він встигав придумати тисячу варіантів відповіді до того, як отримати свою – одну із тисячі його варіантів, одну із самих неймовірних. Він не міг утримати цієї логіки, це було занадто навіть для нього, але це було нелогічним всього кілька секунд, а далі він зрозумів – це логіка, їх логіка, і вона справжня, вона не викривлена і не загнана в рамки, і він готовий життя віддати, щоб продовжувати. Йому було все рівно яка інформація буде йому передана. Він знає так багато! Він уявляє собі білку,яка тягне горіх, що це, він не може собі ще уявити, але в нього нескінченність попереду. Він відчуває себе тут незнайкою, абсолютною незнайкою з великою жагою до навчання. Він навіть уявив, що він зможе зробити в свому світі. Він переверне його! Але то буде не швидко, зараз він не міг відірватися від розповіді про життя двох сов, така гарна назва – «сова». Вони живуть, вони просто живуть, і вони не знають нічого про не їх світ. Вони взагалі не знають нічого і одночасно знають все, чого не знає він. Ліс ожив і завмер водночас. Атмосфера напруженості зникла, а на її місце прийшла атмосфера активності. Наскільки він розумів, зараз була пора відпочинку, свята пора, коли в його світі все зупинялося. А тут все жило, чарувало його і дивувало. І він не хотів відпускати свого спірозмовника, не хотів дня. Він зараз навіть боявся його – а якщо це назавжди, якщо він попав в єдино можливий епізод, коли все було саме так? Він не знав нічого про будову життя густої атмосфери, хоча так багато марив нею. А якщо це все – випадковий хаотичний процес, один з мільйонів, неповторний за своєю суттю? Якщо це саме те, що так давно було втрачено в його світі? Якщо це хаос, то що буде за хвилину з ним? І не було куди йому діватися, він мусів засвоїти ще одну незбагненну істину – чекати, поки це прийде. Нічого не робити, не кидати свою силу на моделювання, бо нема чого моделювати, нема чого прораховувати. Усе є випадковість і просто треба знайти своє місце у цьому раю. І він набирався чогось такого чужого – колись він взнає, що то терпіння, і воно текло по його жилах, забираючи його разом з собою у світ життя, справжній світ. Світ пізнання, великих відкриттів, розчарувань, здобутків і втрат, світ емоцій – справжніх, випадкових, непрогнозованих, таких, що дають життя усьому, заряджають його, спрямовують, генерують розряд, живлять його. Вічний двигун. Хіба це не воно?