СКРИПКА...

Роздуми на тему: "Скрипка у моєму житті" давним давно заполонили душу. Колись давно, послухавши свого дідуся, я взялась за цю, так би мовити, тепер мрію - навчитись грати на чудо - інструменті, що дарує п’янкі мелодії серця. Так у 1990 році розпочались мої походи до музичної школи, які, як і для більшості дітей дуже швидко перетворились на обтяжливий обов’я зок, абсолютно непривабливе заняття. Якщо уроки по спеціальності, тобто, власне сама гра на скрипці видавались цікавими, а іноді навіть захопливими, це у випадку, коли вже все получається і мелодія просто лиється з-під смичка, то уроки по сольфеджіо, музлітературі і тим більше хорові уроки змушували докладати нелюдських зусиль, аби таки пересилити себе і відвідувати їх :). А що вже і казати про домашнє завдання, яке необхідно було виконувати в той час, коли дитяча душа рвалась на вулицю до друзів, або просто до телевізора :))). Мабуть кожен, кому довелось спробувати на своїй шкірі навчання у музичній школі зрозуміє мене цілком і повністю :).
Тому і не дивно, що за першої ж можливості у 1995 році я залишила музичну школу, яка тільки додавала мені зайвого клопоту :), так зрештою здавалось тоді.
Спершу я дуже раділа, бо ані батьки, ані вчителька скрипки, яка на той час пішла в декретну відпустку, більше не зачіпали теми гри на скрипці і моїх відвідин музичної школи. Та пройшов час і мимоволі серце здригалось, коли чуло гру цього унікального інструменту. Я почала розуміти, що це частинка мене, яку я бездумно відкинула. І тепер кожного разу обертаючись у минуле, задумуюсь, як все-таки важливо зберегти те, чому ти віддаєш час свого життя. Часом прогулюючись в Івано-Франківську по "Сотці", можна побачити чоловіка, який щиро грає на скрипці, заробляючи таким чином собі на життя. Коли мені щастить почути його гру, то завди зупиняюсь на хвильку, аби насолодитись звучанням мелодій його відчайдушної скрипки, бо у свою гру він вкладає душу, це відчувається...
Не буду говорити про сучасних "зірок естради", які не те що не показують ніякої майстерності гри на скрипці, а навіть паплюжать її.
Тому все далі задумуючись над подіями свого життя розумію, що маю одну із заповітних мрій, про яку згадую часто - придбати собі скрипочку і відновити ті знання, які були, та ще і додати до них нових :), аби могти порадувати себе та близьких гарними мелодіями і мабуть хоч так вшанувати пам’ять свого дідуся, який так мріяв почути колись душевний плач скрипки :)...
Насправді ідея проста - потрібно слухати свого серця і робити те, що до душі. На жаль, це нам не зажди вдається, іноді взагалі не вдається, та це життя, і якщо ми вже маємо честь виконувати в ньому свою роль, то треба робити це гідно, не зраджуючи своїх бажань, ідей і мрій. Чого вартує життя, якщо воно прожите без свята для душі, якщо весь час відведений на молодість та насолоду життям проведений на роботі, не помічаючи маленького чуда кожного дня? А чудо - воно всюди: те ж сонечко, та ж квіточка, чи пташка.
Мабуть іноді дуже важко усвідомити, яка твоя мета у цьому житті, що саме ти повинен зробити, але здається, якщо слухати свого серця і не гнатися за принадами життя без упину, то колись таки почується голос, що підкаже, чому ти тут. Зупинімся на мить і оглянімся, послухаймо свого серця, що воно кричить, чи тихенько шепоче нам, куди нас манить чарівний світ мрій і що нам сниться кожної ночі :). Бо життя біжить шаленим темпом, і потім просто може не вистачити часу на те, чого так хочеться зараз і що ми відкладаємо на колись...