Погляд: Львів

Ми переїхали, уже оцінили свою нову квартиру по всіх параметрах, оцінили масштаб переїзду як акції, і вкотре оцінили Львів.

Почнемо з переїзду. Нам чесно здавалося, що у Львові в нас майже немає речей. І чесно, тих речей вийшло на 21 величезний кульок. Були там і кілька кульків на 50 кілограм, і до фіга на 20, і взагалі коли речі повитягувалися з шаф, тумбочок, диванів і так далі, то вийшло їх стільки, що зайняли більшу частину великої кімнати попередньої квартири. Ми тихо прифігіли, і збирали то все добро майже 3 вечори. Завчасно взнали де можна замовити бус для перевезення речей, але, як завжди буває, ніхто не уточнив, що буси ці працюють до певної години. Тому коли в день переїзду ми спробували бус видзвонити, то всі вже відпочивали. Але ми відносимо себе до числа везучих, тому бус таки вдалося знайти, і ввечері 31 січня ми переїхали на нову квартиру.

Головний прикол переселення трапився за годину до того, коли ми підписували договір з орендаторами. Значить Анна, я, орендатори і представник агенства - всі зібралися, обговорюємо деталі, така собі доброзичлива атмосферка... і тут всім починає закладати вуха, будинок починає вібрувати, а стікла в вікнах дзеленьчати ... по колії, яка 100 метрів від будинку, їде поїзд. Це була німа сцена. В них в голові крутилося на скільки баксів ми зараз зіб’ємо ціну на квартиру, і чи взагалі не відмовимося від оренди. В наших головах крутилося чи не відмовитися б то взагалі, чи на скільки збити ціну за квартиру :). Але поїзд їхав недовго, на попередній квартирі літали літаки, так що ми, рахувати, майже звичні. Вирішили не псувати стосунки зі старту. Зате ми не платимо квартплати, і вода холодна виявилася цілодобовою, а не по графіку, і гаряча не з 6 до 9, а з 6 десь до 11... Першу ніч поїздів ми не чули. В понеділок після домашнього спокійного сну ми їх чули, кілька раз на ніч. Чим більше ми стомлені, тим менше ті поїздюки куди-небудь впираються. Поїздюки то тепер фірмова назва. Поїздюк їздить багато, і деколи хочеться влаштувати диверсію :). А ще поїздюки гадять чимось чорним і смердючим (суміш мазуту з туалетом) колію, в результаті в тому районі є специфічний запах, не сильний.

Нарешті якісь фотки - так виглядають велика кімната і кухня. Кухня знову червона, на власній квартирі нам мабуть теж доведеться купляти червону, бо вже звикли за стільки часу. Зате враження від переїзду стерлося - кольорова гама майже та сама. Ну і дошку вже купили для різання в тон кухні, так що тепер кухню точно доведеться робити червоною, не буде ж дошка з нею контрастувати.
Квартирою ми задоволені. Особливо анлімом води. І будемо знати розклад поїздюк на Івано-Франківськ (з власного досвіду, так сказати). Телика нема, слухаємо радіо, читаємо книжки, сидимо на кухні і взагалі балдіємо тому, шо нас двоє :)

А тепер до теми Львова. З переїздом на нове місце довелося шукати нові магазини, переплановувати закупи, і ходи по нових доріжках. Останнє - це не те слово. Ми проходимо майже всю вулицю Володимира Великого. І це широка вулиця, не закоулки (хоч і не центр). Але ходити там важко. Постійне болото, якісь балки поперек доріжки (аби машини не їздили), ефект мякої землі (коли знизу постійно рве труби) і так далі. Магазини, що по дорозі - дорогі або атстойні. До супермаркета вже якщо сунути, то далі треба їхати, бо йти з кульками важко. Машини їздять куда хочуть, часто просто на тебе ззаду. Вода по розширеному графіку - це, рахувати, нам круто повезло. І круто повезло, що йти всього півгодини.

Я все більше схиляюся до думки, що Львів люблять ті, хто буває тільки в центрі проїздом. А хто живе, кожного дня добирається, мучиться, переживає на собі хронічну нестачу якісної води (ту, що з крану, пити неможливо - після кипятіння на дні лишаються білі плями), має якщо неявно, то в душі щиро ненавидіти це по-радянському незручне місто. Це центр, де культурно мучаться люди.