... різне

Захотілося написати щось філософське. Не просто описати останню яскраву подію (хоча це робити найлегше і найцікавіше), а пороздумувати на теми, які приходять в голову, коли не маю чим себе особливо зайняти:

- про весну. Нарешті починаються наших українських 6 місяців літа. Мені не подобається, що в нас так мало тепла, але зараз, на початку весни, це не так актуально. Зараз можна просто відчувати себе людиною, що радіє теплому повітрю, весняному сонцю, і просто дихати на повні легені, не кутатися в куртку, не втягувати голову в плечі, не морщитися від колючого вітру. Весна міняє настрій і приносить відчуття полегшення після втомливої зими. І як це не банально – на душі стає по-весняному радісно. Хочеться посміхнутися першому ліпшому перехожому, але рідко хто посміхнеться у відповідь. В нас люди не помічають змін – вони продовжують виживати, носити свою пиху і ненависть до кожного хто не живе на одній з ними житловій площі. Чому люди в нас такі злі, переважно? Риторичне запитання, яке не змусить мене забути про весну.

- про нашу державу. Навесну вилазить все те, що ми, українці, так безпечно кидали собі під ноги, не доносили до мусорників, і пахне це все по-нашому, по українському. Вилазять наші ями, дороги, багато чого вилазить, і за тим всім не видно просвітку. Влада займається тільки собі зрозумілою боротьбою за владу, всі наші ВВП і національні багатства, якими в нас звикли хвастатися ще з дитсадка, обертаються незрозуміло де і осідають незрозуміло в чиїх кишенях. І виходу тут нема, і не буде, поки ми, українці, щось тут не змінимо. Я наприклад не розумію чому в моєму місті розпоряджаються люди, про яких я фактично нічого не знаю, крім того, що за рік чи більше свого правління я не помітив нічого доброго зробленого ними. А чому я маю платити їм за це податки? Чому я не можу організувати з групою людей, які думають так само, прозору організацію, яка би збирала податки, розподіляла кошти, дбала про місто. І щоб це було прозоро, документувалося і вивішувалося в інтернеті, друкувалося в газеті – все, до кожного кроку – що зробили, куди витратили кожну гривню. Ідеалістично, нереально хоча б того, що зараз не відчуваю потреби витрачати себе на подібне. Наші люди, як на мене, не готові ще ні до яких суспільних ініціатив. Мені шкода їх в своїй замкнутості і обмеженості, але поки вони не перестануть викидати мусор собі під ноги – далі ми не просунемося. Мені не подобаються ціни на житло в цьому не дуже кліматично привабливому регіоні з незадовільними побутовими умовами. 70 квадратних метрів багатоповерхового курятника за 50 тисяч доларів – це поточна величина української жадності і тупості. Одні просять такі шалені гроші, а другі платять… За кілька років на кожну українську сім’ю буде припадати по кілька квартир, якщо щось не зміниться в демографічній ситуації. І ніхто не може пояснити що ж відбувається. Це мабуть сама типова ознака нашої держави – відсутність будь-якої логіки.

І тим не менше мені важко уявити, де я би ще міг так жити – вільно і неконтрольовано. В нашій державі можна зникнути, можна вийти на роботу і не повернутися, а можна губитися так як ми це всі робимо кожного дня. Що про нас знає наша держава? Та майже нічого. Паспортний стіл знаєш номер нашого паспорту, податкова – паспорту і коду. Вони знають адресу прописки, де я можу жити 2 дні на тиждень. Але я не відчуваю себе контрольованим. Я відчуваю, що всі ми живемо окремо від держави, вона від нас, і мене наразі це дуже подобається. Ми не живемо прогнозовано, бо як можна прогнозувати чи планувати з нашим рівнем кредитних ставок? Якщо американець знає що він піде, купить собі в кредит, буде жити, працювати і виплачувати гроші, то в нас жоден з цих пунктів не є гарантованим. Кредит – петля, про яку не потрібно казати багато. Жити і працювати – гарна ілюзія, коли віце-президент однієї з найбільших в Східній Європі компаній заявляє, що він не впевнений чи ця компанія виживе, може завтра бізнес стане невигідним, і його доведеться закривати. Хіба виходить тут говорити про роботу і планування. Та американцю не допомогли би навіть всі їх заспокійливі, а це – наш побут, і ми навіть не звертаємо на це уваги. Дуже близько до справжньої, природної боротьби за існування, через те ми і цінуємося в світі – при мінімальних затратах з нас можна вичавити максимум, бо так ми живемо кожного дня. Америка це не для мене. Там би мене нудило. Так само, як нудить тут, але тут – це вдома, і я вже звик до цього підвиду нудоти.

- про роботу. Робота не має бути основною частиною життя. Це – спосіб забезпечення того самого життя, відповідно ще має залишатися час ним жити. 20:30 кожного дня з роботи – я погоджуюся це пізно, але зате це кожного дня, а не випадкова величина. Це важко – перебудувати себе психологічно, залишати роботу в тому стані, яка вона є на цю годину. Можливо це певні ознаки трудоголізму, але я дійсно не хочу відчувати себе винним за те що 9 годин на добу (без врахування перерви на обід) я віддаю себе всього роботі, а потім просто встаю і йду додому. І я не відчуваю себе винним, коли наші партнери по роботі, які не забувають в 17 годині піти додому, вирішують, що мітинг в 9 вечора – це те, що зараз ну дуже їм потрібно, і я кажу ні. Якщо я сиджу до 8 вечора, значить вони можуть прийти на 7 ранку. Або хай всі ходять на роботу з 9 по 6, і не буде додаткової (до різниці в зарплатах і об’єму виконуваної роботи) дискримінації. Робота має давати відчуття фінансової стабільності, допомагати в реалізації творчих і особистих амбіцій, але не затіняти чи перекреслювати інші аспекти життя. Скажемо чесно – при існуючій системі пенсійного забезпечення, коли всіх зрівняли під одну мірку, і получають наші люди 450 гривень, і при існуючих рівнях інфляції, навіть нема суті намагатися відкласти собі щось на пенсію. За 30 років, які ще не зрозуміло чи вдасться дожити, будь-які накопичені гроші пропадуть, а надіятися на державу і її забезпечення якось не доводиться. Власна справа відкрита на зароблені тепер гроші – ось що для мене є виходом з цього кола. Але не хочеться аби потім мої до 30 згадувалися як суцільна робота. Добре, що я це розумію, і пробую систематизувати.

- про друзів. Дружба, як і будь-які інші стосунки між людьми – дуже тонка матерія. Важко і невдячно бути категоричним в цих судженнях. Нове спостереження недавнього часу – дружба або живе активно, з спільними подіями і планами, або починає тускніти, поступово зводячись до таких добрих, але все таки тільки спогадів. І вже важко судити чи людина далі тобі друг, адже нічого такого що би могло це заперечити і не відбувається, чи просто вже просто знайома(ий). Нема чіткої межі, все визначається бажанням поділитися своїми поточними справами, ймовірністю запланувати щось не тільки на себе, але і на ту людину також. Якось не доводиться чекати до важкої ситуації, аби перевірити чи людина тобі друг чи ні. Просто якщо таке станеться, то будеш шукати допомоги в людей, які поруч, а не заморочуватися високими матеріями перевірки друзів. Ніколи не любив ту приказку показника дружби. Якщо бути надто категоричним в судженнях, то можна взагалі втратити всіх справжніх друзів. Якщо бути надто непринциповим, то справжнім другом можна вважати кожного, з ким спілкуєшся не просто привіт па-па. Справжніх друзів треба пам’ятати, і намагатися не втратити допоки це можливо. Хай час робить свою справу, він крім того, що лікує, ще й гарно перевіряє. Якщо люди цікаві один одному, то вони знайдуть як це показати. А якщо інтереси вже не ті, то треба не боятися про це говорити.

- про плани. Планів так багато, і це правильно – більше планів, більше вдасться реалізувати. Вже не перший рік в планах іспанська, тепер – водіння, танці десь з літа мабуть, і самий реальний план – море влітку, до цього вже починається помалу звикатися. Коли плануєш що-небудь, пропадає відчуття тупцювання на місці. Людині взагалі мало потрібно, аби відчувати себе з рукою на пульсі життя. Треба себе займати чимось.

Всі хто добрався таки до кінця цього монологу – молодці ;-). Читайте на блозі скоро про події 7-8 березня, це обіцяє бути цікаво (в межах цензури, звісно – особистого не буде, не сподівайтеся :-) ).